Старовинна собача пісня

Поезія

Не мучай ся, друже Єгово,
що марно на світі живу,
не знаючи Божого слова.
‘Годуємо всі ми черву
у прихистку нашім конечнім’, –
чи ЦИМ турбуватись мені?
Не чув ти хіба, як негречно
про мене кричала на Дні

з веселого дому Адела
на радість моїм ворогам:
мовляв, я охлялий до діла й
кредиту не маю у дам.

Тривожить мене і немало
здоров’я мого гаманця:
бряжчало би в ньому, то я би
в багно не поклав би лиця.

Даремно ви, друзі, псуєте
вино на такі балачки:
усе це давно вже поету
повії сказали, які

на мене занадто сердиті
в невдалі останні часи.
‘До ката, – кричали, – іди ти й
торчок одрубати проси,

бо віршами нам не заплатиш,
дивись-но, який легкобит!
Деліцій тобі не видати
у домі веселих кобєт!’

Отак посрамили фіндюрки
сумнівну поетову честь.
Що зробиш, як в одязі дірка?
Діркам же тим числення несть.

Даремно сокочете, турки.
За мною, як каже Маман,
сумує Кирилівська дурка
й Лук’янівська плаче тюрма.

Та що з мене кесарю взяти,
спитайте себе, накінець,
коли народити не здатен
розсічений мій гаманець

ні міді, ні срібла тим більше.
‘Цей душу продав за каденц’ –
у книгу велику запише
нехай це Небесний Отець.

Здебільшого я відзначаю
набігом святенницький стан
у товаристві прочанок
і рідше суттєво – прочан.

Єгово, товаришу милий,
скоріше до дна допивай
і знову ми дзбан перехилим
зоб хлюпнуло через край.

Цей світ – наполохана учта.
За дружбу та вірність я п’ю –
і більше даремно не муч ти
безсмертную душу свою.

хома чорний киянин