Стародавній Вавілон.

Стародавній Схід

Вавілон, що лежав у самому серці Месопотамії, там, де зближаються русла Тігру і Євфрату, знаходився на схрещенні важливих торговельних шляхів, які йшли з Малої Азії й Закавказзя до Персидської затоки і від сірійського узбережжя на плоскогір’я Ірану. Вавілон став столицею могутньої держави і перетворився в найбільший торговельний, політичний і культурний центр Передньої Азії, зберігши своє значення на протязі майже двох тисячоліть, чому сприяло його вигідне географічне положення.

Наприкінці III тисячоліття до н. е. численні семітські кочові племена аморитів проникають в Месопотамію, захоплюють великі області в країні Аккад і створюють сильну державу з центром у Вавілоні. Приблизно в той самий час гірські племена еламітів вторгаються в Месопотамію із сходу, надовго осідають в Шумері, перетворивши Ларсу в один із своїх головних опорних пунктів. Іноземні завойовники не змогли мирно поділити між собою захоплену країну. Між ними почалось суперництво і спалахнула неминуча боротьба за зверхність і панування в усій Месопотамії. Переможцем з цієї боротьби вийшло Вавілонське царство, в якому зміцнилася аморитська династія (1894—1595 рр. до н. е.).

Найвищого розквіту Вавілоно-Аморитське царство досягло при Хаммурапі (1792—1750 рр. до н. е.), який об’єднав під своєю владою все Дворіччя і утворив велику й сильну державу. Історія цього часу нам добре відома завдяки великій кількості збережених документів, серед яких найбільше значення мають обширний звід законів, адміністративне листування царя з місцевими чиновниками і, нарешті, недавно знайдені дуже цінні дипломатичні документи.

Судячи з цих документів, зовнішня політика Хаммурапі, еламітських правителів, що закріпилися в Ларсі, царів великої держави Марі, яка простягалась на захід від Євфрату, і міст Середньої та Північної Месопотамії, сплелася в один складний і заплутаний вузол. Найбільш активну зовнішню політику вів Хаммурапі, який поставив собі за мету об’єднати всю Месопотамію під своєю владою.

Прагнучи досягти цієї мети Хаммурапі використовував не тільки військову силу, але і різні способи дипломатії. Уклавши воєнний союз із Зімлірімом, царем держави Марі, Хамураппі розбиває поодинці своїх противників. На початку свого царювання він завойовує шумерійські міста Ісін, Урук і Ур. Потім він зміцнює свою владу в Середній Месопотамії, діставши на це згоду свого союзника Зімліріма, який в одному із своїх дипломатичних послань в таких словах полишає йому свободу дій в Аккаді:
“Коли князі Ешнунни тебе визнають, то прав як цар над країною Ешнунни. А коли вони тебе не визнають, то посади… який є у тебе, щоб він царював над ними”.

Запеклу і тривалу боротьюу веде Хамураппі із своїм старим суперником, еламським правителем Рімсіном, який закріпився в Ларсі. На 31-му році свого царювання “він розгромив з допомогою богів Ану і Енліля країну Емутбал і царя Рімсіна”, змусивши Рімсіна тікати і приєднав Шумер до свого царства.

Спираючись на військову допомогу царя Марі, Хамураппі зробив сміливу спробу проникнути не тільки проникнути в Північну Месопотамію, а й закріпитися в районі Тігру і середньої течії Євфрату. Північна Месопотамія мала велике економічне і стратегічне значення як для Вавілону, так і для Марі. З північної Месопотамії вивозили ліс і руду, а також різні інші товари. Звідси відкривались важливі торговельні шляхи, які йшли на схід, на північ, а також через Кархемиш на захід, до міст Сірії і портів Середземного моря. Нарешті, панування в Північній Месопотамії давало можливість захищати північні кордони Вавілонії від невпинних наскоків гірських племен. Саме тому Зімрілім, цар Марі, і Хаммурапі, цар Вавілону, однаково хотіли зміцнити свій вплив у північних областях.

Судячи з листів архіву з міста Марі, Зімрілім через підлеглих йому князів і правителів уважно стежив за тим, що діється в Північній Месопотамії, вважаючи себе володарем цієї країни і навіть називаючи себе «царем Верхньої країни». Проте, щоб зміцнити свій вплив у цій країні, Зімрілім був змушений спиратися на свої війська і навіть часто вдавався до сили зброї. Як видно, і Зімрілім і Хаммурапі вели в деяких випадках спільні воєнні дії на півночі Месопотамії, посилаючи свої війська проти племен Субарту. Так, наприклад, Зімрілім, ведучи війну проти Субарту, мав у своєму розпорядженні допоміжний загін з 3 тис. воїнів, який йому послав Хаммурапі. Проте, вважаючи цю допомогу недостатньою, Зімрілім звернувся з листом до вавілонського царя, прохаючи прислати йому на допомогу більше військо, яке необхідне для ведення війни у «Верхній країні».

Але ці спільні воєнні дії у Верхній Месопотамії привели лише до посилення Вавілону. Закріпившись у Північній Месопотамії, Хаммурапі обернув свою зброю проти свого недавнього союзника — держави Марі — і після двох спустошливих наскоків, на 33-му і 35-му роках свого царювання, зруйнував і захопив у свої руки столицю цього колись могутнього і багатого царства.

Очевидно, приблизно одночасно з цим Хаммурапі закріпився і в районі річки Діали, в області Ешнунни. Більше того, Хаммурапі робив неодноразові спроби зав’язати економічні зв’язки з сірійськими торговельними містами через царя Марі, який, очевидно, підтримував деякі зв’язки з Біблом. Дипломатичні документи з архіву в Марі вказують на існування дипломатичних відносин між Вавілоном і північно-сірійською державою Угаріт. Так, в одному документі цього часу говориться:
«Зімріліму скажи це: Так говорить Хаммурапі, твій брат: «Людина Угаріта мені тільки що написала: «Покажи мені резиденцію Зімріліма. Я хочу її бачити». Тепер з цим самим кур’єром я тобі посилаю його сина».

Економіка і соціальні відносини в Стародавньому Вавілоні

Документи часів Хаммурапі і, головним чином його звід законів дають можливість відновити в загальних рисах картину господарського життя країни. У великій і централізованій державі верховна влада, спираючись на великий, зосереджений в її руках земельний фонд, вторгається в господарське життя країни, стараючись спрямовувати його розвиток. Завжди відчуваючи потребу в будівельному матеріалі, цар вживає ряд заходів для охорони лісів, які були розбиті на окремі «лісові ділянки» і якими відали спеціальні «лісничі», що підлягали головному лісничому. Зберігся документ, в якому цар наказує розслідувати справу про порубку дерев на лісових ділянках, доручених головним лісничим Абліанум і Сінмагір, а також дізнатися, хто зрубав дерева: лісничі чи «чужа рука» (тобто злочинець). Лісничі відповідали за цілість лісів. За службові злочини їх карали на смерть.

Велике значення в економіці Вавілонського царства, як і раніше, мало скотарство. Просторі луки, степи й гірські схили являли собою прекрасні пасовища, на яких паслися великі стада. Регламентуючи права власності на худобу, законодавець особливо дбав про інтереси багатих власників стад. За кодексом Хаммурапі наймач худоби цілком відповідав перед власником за найняту ним худобу і повинен був відшкодовувати власникові збитки в тому разі, коли худобі буде заподіяна яка-небудь шкода (смерть, ушкодження ока, рогів, хвоста або ніздрів). Це підтверджує факт скупчення великої кількості стад в руках окремих багачів, які наймали худобу, очевидно, біднякам. Інші статті закону встановлюють відповідальність пастуха за доручену йому худобу і накладають на нього тяжку кару в разі зміни тавра і продажу вкраденої худобини. Ясна річ, що законодавець у цих статтях відбиває інтереси рабовласників, які володіли великими стадами худоби.

Алювіальний грунт Месопотамії, чудово удобрюваний і зрошуваний розлиттями Тігру і Євфрату, особливо сприяв розвиткові землеробства, яке і у вавілонську епоху зберегло своє першорядне значення. На це образно вказують такі слова з одного документа цього часу:

«Хіба ти не знаєш,— пише автор одного листа,— що поля — це життя країни?»

В ті часи оранка звичайно проводилась з допомогою важкого грубого плуга, в який запрягали двох биків. Іноді в плуг запрягали і людей, що вказує на широке розповсюдження рабської праці.

Державна влада в особі царя не тільки дбає про розширення зрошувальної сітки, але й про тримання її в порядку. Цар раз у раз дає розпорядження місцевим чиновникам про розчищення каналів і проведення різних робіт, зв’язаних з іригацією. Якщо підтримувати в порядку всю зрошувальну сітку було функцією держави, то тримання в порядку кожної окремої ділянки її було в першу чергу справою общини. Про це говорять статті 53—56 кодексу Хаммурапі. Ці статті встановлюють відповідальність кожного общинника за тримання н порядку даної ділянки іригації, причому якщо з чиєї-небудь вини стався в греблі прорив і була затоплена сусідня ділянка, то винуватець повинен був відшкодувати знищений хліб. Якщо ж він неспроможний відшкодувати хліб, то за статтею 54 його самого і його майно треба було продати, обернувши виручені гроші на відшкодування заподіяних збитків. Цілий ряд інших документів цього часу свідчить про посилений контроль, який проводився центральною владою над справою тримання в порядку зрошувальної сітки. Якщо в царський палац надходили відомості про те, що в тій чи іншій місцевості не вистачає води для зрошення, то з палацу негайно давалось відповідне розпорядження місцевому чиновникові вжити необхідних заходів для забезпечення полів водою.

Орендарів, які наймали в оренду ділянки царської землі, треба було забезпечити водою для зрошення землі. На той випадок, коли води для зрошення цих орендованих полів невистачало, місцеві чиновники повинні були або вжити заходів для зрошення цих полів, або замінити незрошене поле зрошеним. Про це свідчать численні царські листи, які покладають на місцевих чиновників матеріальну відповідальність за нормальне зрошення всіх орендованих земель. На випадок неврожаю через погане зрошення місцевий чиновник повинен був сплатити за орендаря недоїмку його орендної плати.

Поряд із зерновим господарством і скотарством дуже поширюється і садове господарство. Недаремно стародавня Месопотамія здавалася квітучим садом, і саме тут виникла легенда про райський сад, де ростуть прекрасні фруктові дерева. Держава, яка захищає інтереси земельних власників, бере на себе захист інтересів також і власників садових ділянок. Згідно з однією статтею кодексу Хаммурапі за незаконну порубку дерева в чужому саду встановлювався досить високий штраф: півміни сріблом (близько 252,5 г).

Торгівля в Стародавньому Вавілоні

Вигідне географічне положення Вавілону сприяло досить значному розвиткові торгівлі. На жаль, в кодексі Хаммурапі збереглося мало згадок про ті предмети, якими частіше і більше торгували. Проте можна думати, що з Вавілонського царства, як з аграрної країни, особливо широко вивозились продукти сільського господарства. Так, у статті 104 як товари перелічуються хліб, вовна і олія, а в статті 237 до цих продуктів сільського господарства ще додано фініки. Торгівля у Вавілонії прибирала різні форми. Велике значення мала зовнішня торгівля. З Вавілона і Сіппара, двох найбільших міст Вавілонії, які були найбільш важливими торговельними центрами, вивозили в сусідні країни багато різних товарів. Сіппар в ті часи був найбільшим центром шерстеткацького виробництва. Тому з Сіппара у великій кількості вивозились шерстяні тканини. Крім тканин з Сіппара, зокрема в Елам, вивозили фініки, олію і зерно. З другого боку, з Еламу у Вавілонію везли металічну руду (мідь і срібло). Міста Вавілонії вели жвавий торговельний обмін з Ассірією, причому з Ассірії вивозили, головним чином, свинець та інші метали. Знайдені серед руїн Бібла, а також на Кріті, вавілонські циліндричні печаті дають можливість припускати факт існування торговельних зв’язків між Вавілоном і фінікійськими містами. Окремий вид торгівлі становив продаж невільників. Судячи з деяких документів, рабів привозили з сусідньої гірської країни Гутіуму. Так, в одному написі говориться, що торговцеві дається олія з тим, шоб він привіз світлошкірих рабів з Гутіуму.

Поряд із зовнішньою торгівлею існувала і досить значна внутрішня торгівля. Різні товари, як, наприклад, харчові продукти, вовну, дерево, цеглу, метали та ін., везли по річках і каналах. Поряд з Вавілоном і Сіппаром в цій внутрішній торгівлі брали участь і великі міста Шумеру, як, наприклад, Ларса і Ніппур.

Велика торгівля була зосереджена, головним чином, в руках держави, почасти також в руках окремих багачів, які називались «дамкари». Дамкари вели торгівлю як за свій страх і риск, так і, головним чином, з доручення і від імені царського палацу, головного органу державного управління, який зосереджував у своїх руках велику, в першу чергу зовнішню, торгівлю. Дамкари вели цю торгівлю під керівництвом спеціальних чиновників, які називалися «вакіль дамкари». Ця широко розгалужена державна торгівля охоплювала головну масу продуктів і товарів у країні, зокрема вовну і рибу. Поряд з великою оптовою торгівлею існувала також і роздрібна торгівля. Дрібні торговці, одержуючи від великих багачів або від храму позички чи товари, вели торговельні операції на свій страх і риск. Законодавець, який захищав інтереси власників-багачів, і в даному разі вживав ряд заходів для того, щоб гарантувати великому оптовому торговцеві високий, встановлений законом прибуток. За статтею 101 той, хто взяв у великого торговця позичку, повинен був повернути взяті гроші в подвійному розмірі, навіть в тому разі, коли він не наживав баришу. Єдиною причиною, яка звільняла боржника під повернення позички, були воєнні дії (стаття 103).

Торговельні угоди на продукти сільського господарства укладалися на спеціальних ринках, де встановлювалися ціни па товари, як видно з документів, що передбачали повернення вартості позиченого зерна «по курсу дня». І дійсно, вартість різних продуктів часто коливалася залежно від загальних господарських умов, а також від пори року. Так, під час царювання Сінгашіда з Урука «З гур зерна, або 12 мін повни, або 10 мін міді, або 30 ка олії продавали по ціні країни за 1 шекель срібла». Таким чином, срібло цінилося н 600 раз дорожче за мідь, в 720 раз дорожче за вовну, а вартість 2 л олії дорівнювала вартості 1 кг вовни. Ця порівняно низька вартість продуктів сільського господарства в часи Сінгашіда пояснюється, очевидно, тим, що Урук в епоху
вавілонської династії у зв’язку з деяким занепадом Вавілону переживав період великого господарського розквіту. А під час царювання Хаммурапі продукти сільського господарства коштували значно дорожче, ніж при Сінгашіді. Так, наприклад, вовна коштувала вдвоє дорожче, олія — втроє дорожче, а зерно — вдвоє дорожче. Ця дорожнеча життя при Хаммурапі, можливо, пояснюється тими невпинними війнами, які в ту епоху вів Вавілон і які повинні були відбитися на господи рському житті країни, викликавши велике підвищення цін на продукти сільського господарства.

У зв’язку із зростанням і посиленням Вавілонської держеви розширялась і та зовнішня торгівля, яку вели вавілонські купці. Так, ми знаємо, що вони їхали на іноземні ринки, щоб купувати і продавати рабів. В деяких документах вартість того чи іншого товару встановлюється по курсу, який стояв в той час на тому чи іншому іноземному ринку, наприклад в Тупліаші. Вавілон при І вавілонській династії поступово перетворюється у найбільший торговельний центр всієї Передньої Азії.

Але господарський лад Вавілонії в основному залишається натуральним. Зерно в розрахунках відіграє таку саму роль, як і срібло. Зерном розплачуються з сільськогосподарськими робітниками, погоничами волів, пастухами, за наймання повозок, волів і ослів, а також видають платню царським чиновникам і суддям. Держава, яка володіла великою кількістю земель і нагромаджувала у своїх складах силу-силенну найрізноманітніших продуктів, цілком природно, була зацікавлена в тому, щоб вести всі розрахунки натурою. З другого боку, панування натурального господарства великою мірою пояснюється тривким збереженням пережитків общинного ладу. Невеличкі і замкнені сільські общини ще протягом довгого часу жили в умовах примітивного натурального господарства.

Розвиток торгівлі і лихварства, особливо помітний в період розквіту Вавілонського царства, сприяв дальшому соціальному розшаруванню всередині стародавніх сільських общин. Проте все ще зберігалися пережитки стародавнього родового ладу, про що говорять деякі статті в судебнику Хаммурапі. Так, за кровозмішення встановлювалась особлива кара — вигнання з рідної місцевості або рідного дому (статті 154 — 158). Безперечно, що в ті часи люди були дуже міцно зв’язані з своїми сільськими і сімейними общинами. Людина була зв’язана з колективом общини «так само тісно, як окрема бджола з бджолиним вуликом». Тому насильствений відрив людей від того середовища, в якому вони жили і від якого вони економічно залежали, вважався в ті часи тяжкою карою. Іншим пережитком родового ладу був звичай додавати при внесенні орендної плати 1/2 шекеля срібла, причому ця доплата має дивну назву «баран поля». Можливо, що ця доплата вносилась на користь покровителів роду — духів предків у тому разі, коли майно віддавалося за межі роду. Сама назва «баран поля» говорить про давність цього звичаю, який виник у ті часи, коли худобу вживали як гроші.

Рабство в Стародавньому Вавілоні

Велике значення все ще зберігала патріархальна сім’я, в якій формувалися найдавніші види прихованого раоства, і у зв’язку з цим виникли найдавніші форми гноблення і панування. Господарем в патріархальній сім’ї завжди вважався батько і чоловік, і йому повинні були незаперечно коритися всі члени сім’ї. Батько і чоловік мав права природженого рабовласника над усіма членами своєї сім’ї. Звичай багатоженства ставив жінку в принижене становище.

За статтею 129 кодексу Хаммурапі, чоловік був «господарем» (бел ашшатім), тобто повновладним власником своєї жінки, яку він купував, як рабиню, у свого тестя, вносячи йому за неї певний викуп. Один з видатних істориків права Кошакер, який присвятив ряд спеціальних праць вивченню старовавілонського права, різко критикуючи ідеалізацію старосхідної сім’ї реакційними істориками, вважає можливим вказувати на те, що правове становище заміжньої жінки в стародавньому Вавілоні «було ослабленим з порівнянні з повноправними людьми, що давало можливість в деяких випадках з точки зору права ставитись до неї, як до предмета». Згідно з кодексом Хаммурапі за порушення подружньої вірності на жінку і чоловіка накладалися різні кари. В разі невірності чоловіка жінка могла взяти своє придане і повернутися до батька, але в разі невірності жінки її треба було «кинути у воду». В шлюбних контрактах говориться, що коли жінка відмовиться від свого чоловіка, то чоловік має право накласти на неї тавро рабства і продати її. Жінка мала обмежене право власності. Вдова не могла повною мірою вільно розпоряджатися своїм майном. Законодавець прагнув всіляко до того, щоб максимально зберегти власність в руках однієї сім’ї. Цілий ряд статей кодексу Хаммурапі свідчить про те, що вдова не мала права відчужувати своє майно після смерті чоловіка, бо це майно вважалося спадщиною дітей, серед яких старший син мав право на одержання переважної частини спадщини. Численні документи вавілонської епохи відзначають ряд випадків продажу дітей в рабство. Судячи з деяких документів, існувала певна вартість такого домашнього раба. Ряд написів красномовно свідчить про те, що батько і чоловік мали необмежені права над своєю сім’єю і могли продати в рабство всіх членів сім’ї. Так, в одному документі говориться про те, що один чоловік на ім’я Шамаш-Дайян продав заради сплати свого боргу кредиторові всіх членів своєї сім’ї, а також рабів і рабинь. Тільки такою ціною він зберіг свою особисту свободу. Дитина вважалася класністю батька. Згідно з статтею 14 кодексу Хаммурапі викрадення малолітнього сина вільної людини каралося стратою.

Такі є характерні риси того домашнього рабства, яке існувало на стародавньому Сході і відбилося в документах вавілонської історії. На відміну від пізніших форм рабства це було ще примітивне, нерозвинене рабство. Протиставлячи це домашнє східне рабство розвиненому рабству, яке існувало в античному світі, Енгельс писав:

«Інша річ домашнє рабство на Сході; тут воно не становить безпосередньо основи виробництва, а є посередньо складовою частиною сім’ї, переходячи в неї непомітно».

Другим джерелом рабства в цю епоху була боргова кабала. Землероби потребували землі, насіння і худоби, ремісники — сировини, а дрібні торговці — товарів. Беручи позичку, ці люди брали на себе зобов’язання сплачувати досить значні проценти, звичайно від 20 до 33%. При зернових позичках звичайно сплачувалось 30% річних, а при позичках грішми — 20%. Кредиторами виступали як приватні особи, так і храми, які скупчили в своїх руках великі багатства. Боржники часто повинні були гарантувати своєчасну сплату як позички, так і процентів спеціальною заставою (іноді у вигляді нерухомого майна, наприклад, будинку) або порукою третьої особи. Коли позичка, видана під поруку, не була повернена в строк, то відповідальність падала на поручителя, що мав право обернути в кабалу неспроможного боржника і навіть захопити його сім’ю і його майно, як свідчать деякі документи. Все це сприяло швидкому розоренню і закабаленню неспроможних боржників. Загострювались класові суперечності між бідняками, які втрачали своє останнє майно і стояли на межі рабства, і багачами, з яких складався сильний і згуртований клас рабовласників. Очевидно, для того щоб трохи пом’якшити спалахи класової боротьби, Хаммурапі у своєму кодексі намагається до деякої міри захистити самого кабального боржника і його майно від надмірних домагань і утисків кредитора. Так, за статтею 117, якщо боржник віддавав у боргову кабалу свою жінку, свого сина або свою дочку, то кредитор мав право тримати їх у себе в домі і користуватися їх працею не більше 3 років: на 4-й рік він повинен був відпустити їх на волю. Таким чином, кредитор не міг вдержати родичів боржника, як кабальних, на довгий строк і, очевидно, навіть в тому разі, коли борг не був повернений, не міг їх обернути у фактичне рабство.

Одночасно з цим законодавець захищав від сваволі і жорстокого поводження сина боржника, взятого в заставу кредитором. За статтею 116 судебника Хаммурапі, якщо син вільної людини, взятий у заставу кредитором і, очевидно, зобов’язаний відробляти борг свого батька, помре в домі позикодавця від побоїв або поганого поводження, то належало стратити сина кредитора. Таким чином, кредитор повинен був зазнати таких самих втрат, яких він заподіяв своєму боржникові, порушивши закон.

Нарешті, звід законів забороняв кредиторові самовільно брати з житниці або комори свого боржника хліб для того, щоб відшкодувати позичку. Очевидно, законодавець, прагнучи зжити стародавні форми самосуду і звичаєвого права, хотів обмежити сваволю багачів, які часто утискували безправних бідняків. Недаремно статті цього кодексу вимагають складення юридичних документів, які фіксували б ті чи інші угоди, судового розгляду найрізноманітніших казусів і навіть встановлюють форми судової процедури. В цьому позначається прогресивний характер законодавства Хаммурапі.

Бажаючи обмежити сваволю багатих і сильних кредиторів, кодекс Хаммурапі все-таки додає статтею 115 застереження, яке до деякої міри розв’язує руки позикодавцеві, що користується підневільною працею кабального боржника. В цій статті говориться, що «коли взятий у заставу помре в домі того, хто взяв у заставу, природною смертю, то ця справа не може повести за собою позов». Адже не треба забувати того, що кодекс Хаммурапі відбивав інтереси рабовласників.

Розорення бідняків, боргова кабала і війни збільшували кількість рабів у країні. Виходячи з законів і ділових документів цього часу, можна вважати, що праця рабів у Вавілонії широко застосовувалась. Відомо, що вартість раба була не висока. Вона дорівнювала найманій платі за вола, тобто 168,3 г срібла. На рабів дивилися, як на предмети. їх продавали, міняли, дарували, передавали в спадщину. В разі заподіяння фізичної шкоди рабові або його вбивства винуватець повинен був компенсувати власника раба. Ряд статей кодексу, Хаммурапі мав одну лише мету — захист інтересів рабовласників. Закон і власті карали на смерть ту людину, яка «виводила за ворота раба, що не належав їй», або «переховувала в домі раба-втікача». Рабовласник, раб якого втік, міг завжди звернутися до державної влади з проханням піймати І повернути йому раба-втікача. Наймаючи раба у його хазяїна, наймач повинен був брати на себе матеріальну відповідальність на випадок втечі раба. Це стосувалося також і передачі раба в заставу. Жорстокі форми експлуатації праці рабів часто приводили до того, що раби тікали від своїх хазяїв. Про це говорить цілий ряд статей вавілонського законодавства і деякі звичаї того часу. В разі продажу раба визначали триденний строк для встановлення того, чи не є проданий раб втікачем. Особливо характерна стаття 282, яка встановлює кару для раба, який не корився своєму хазяїнові, (а цією статтею непокірному рабові відрізували вухо. Як видно з кодексу Хаммурапі, у Вавілоні існував звичай таврувати рабів, причому зміна тавра суворо каралася законом.

Проте у Вавілоні рабовласницький спосіб виробництва не досяг повного розвитку. Протягом довгого часу все ще існували пережиточні форми общини, а також залишки родового ладу, що великою мірою обумовлювало відносно застійний характер і повільний розвиток суспільних відносин і держави в стародавній Месопотамії. Деякі статті кодексу Хаммурапі свідчать про збереження у Вавілоні цих стародавніх пережитків. Так, за статтею 23 в тому разі, коли грабіжник не був схоплений, всі збитки повинна була відшкодувати «місцевість», де жив грабіжник. Отже, «місцевість» або, вірніше, община зв’язувала круговою порукою всіх своїх членів. Ділові документи цього часу вказують на те, що деякі землі перебували в сімейному володінні, а до цього були виділені з общинного земельного фонду.

Землеволодіння в Стародвньому Вавілоні

Поряд з цим общинним землеволодінням, яке поступово розпадалося, у Вавілонії існувало і велике царське землеволодіння. Цар вважав, що всі землі в країні належать йому, і відчужував земельні ділянки від общин, передаючи їх як царський дарунок тому чи іншому сановникові. Війни збільшували централізований в руках держави земельний фонд. Так, після перемоги над Ларсою Хаммурапі приєднав до Вавілонського царства всю область Ларси, а землі правителя Ларси приєднав до царського земельного фонду, призначивши для управління ними спеціального чиновника. Право царя на виморочні землі також сприяло збільшенню царського земельного фонду. Про це ясно говориться в одному документі того часу: «Ця людина померла. Її поле Шамашхасіру (управителю царських земель у Ларсі) віддайте». Великі царські земельні угіддя експлуатувалися не тільки управлінням царського палацу з допомогою, головним чином, рабської праці, але й орендарями, які брали частину цих земель в оренду. На велике поширення оренди вказує наявність спеціальних термінів, які вживалися для позначення понять орендар, орендний документ, орендоване поле, орендна плата. Оренда фіксувалася в спеціальному орендному договорі, який складався за певною формою. В цьому договорі визначався об’єкт оренди, розмір орендної плати або частина врожаю, місце і час сплати, імена свідків і дата. Здача землі в оренду супроводилася відправлянням особливих обрядів, які свідчили про те, що дана орендна ділянка ставала володінням держця, перебувала в його руках, але все ж не була його власністю. Таким чином, державна влада вживала заходів для того, щоб орендар не міг привласнити собі орендовану землю. Орендна плата, або «зерно оренди», як вона називалася за тих часів відповідно до натурального характеру господарства, стягалася звичайно натурою, причому іноді зазначалась певна кількість продуктів, яку орендар зобов’язаний був сплатити як орендну плату. Іноді в договорах зазначався сумарний розмір орендної плати у вигляді певної кількості зерна. Іноді орендна плата стягалася з одиниці поверхні, а іноді «подібно до сусідніх полів», або «подібно до ліворуч і праворуч», тобто відповідно до звичайного розміру орендної плати в даній місцевості. В деяких випадках орендну плату стягали, виходячи з частини врожаю, і тому вона вносилась під час збирання врожаю. При оренді зернової ділянки орендна плата стягалася в розмірі однієї третини врожаю, а при оренді садової ділянки вона досягала двох третин. Можна думати, що при підвищенні врожайності орендна плата також підвищувалась. Однак при зниженні врожайності садової ділянки орендна плата не повинна була знижуватися, що видно із статті 65 кодексу Хаммурапі, за якою при зменшенні прибутку внаслідок поганого обробітку землі орендна плата обчислювалась, виходячи з садового прибутку сусіда, тобто при зменшенні прибутковості саду орендну плату стягали, виходячи з середньої прибутковості аналогічної ділянки в даній місцевості. Таким чином, садовласникові гарантувалась тверда норма орендної плати, яка могла збільшуватись, але ніколи не повинна була зменшуватись. При оренді цілини орендар звичайно сплачував дуже низьку орендну плату, яку він вносив тільки на другий рік оренди. Іноді кілька орендарів спільно орендували поле, разом його обробляли, порівну ділили врожай після сплати оренди та інших видатків. Ця наявність своєрідної колективної оренди свідчить про розорення общинників, про виникнення великої кількості бідняків і про різке соціальне розшарування. У зв’язку з цим виникає і суборенда, тобто така форма оренди, коли великий орендар розбиває орендовану ним землю на дрібні частини і в свою чергу здає ці ділянки в оренду третім особам.

Все це поступово приводить до зосередження великих багатств в руках купки багачів. Цілком природно, що ці багачі володіли не тільки стадами і рабами, але також і землею, яку вони одержували як царський подарунок і яку вони скуповували, про що свідчать деякі документи. Так, у 26 документах з Ларси як покупці пустуючих земель згадуються одні і ті ж самі особи. В мові появляється термін, яким позначається приватна земельна власність — «дім батьківський» («біт абіа»), тобто земля, одержана в спадщину від батька.

Держава, захищаючи інтереси правлячого класу рабовласників, прагне всіляко захистити приватну власність на землю.

Земельний власник, у якого царський чиновник незаконно відбирав землю, міг поскаржитися царю на це перевищення влади чиновником. І в деяких документах цього часу цар у таких випадках вказував чиновникові: «Хіба поле, що перебуває у вічній власності, може бути кимсь захоплене? Розбери що справу. Потім, коли це поле належить його батьківському дому, це поле йому поверни». Таким чином, незаконне захоплення «батьківського дому» вважалося в ті часи злочином. Особливо ревно захищає державна влада майнові інтереси великих земельних власників.

В деяких статтях кодексу Хаммурапі згадуються спеціальні воїни-колоністи, які одержували від царя земельні наділи, але повинні були за це відбувати військову службу. Обов’язком цих воїнів було виступати в похід, як тільки звелить цар. В тому разі, коли вони не виконували цього обов’язку, їх карали на смерть, а земельний наділ у них відбирали. Проте, з другого боку, вони мали і особливі права. Воїни, які попали в полон, викуплялися, а земельний наділ і майно воїна, який перебував у полоні, одержував його син. Всяке захоплення цього майна вважалося злочином і суворо каралося законом. Присвоєння власності воїна, заподіяння йому шкоди, віддавання його в оренду, передача його «сильному» на суді, відібрання у нього царського подарунка каралися стратою. Худоба, поле, сад і будинок, подаровані царем цьому воїнові-колоністу, не могли бути продані. Захищаючи таким чином майнові інтереси цих воїнів-колоністів, державна влада створювала в їх особі досить значну групу дрібних селян-землевласників, зобов’язаних відбувати військову службу, що було необхідним, зважаючи на ведення постійних воєн і втрати у зв’язку з цим в людських резервах.

Право і судочинство у Стародавньому Вавілоні

Аналіз кодексу Хаммурапі і ділових документів цього часу вказує на яскраво виражений класовий характер законодавства і адміністрації в період І вавілонської династії. Законодавець і державна влада стоять на сторожі інтересів пануючого класу рабовласників. Охорона власності поставлена на чільне місце. Це видно з тих статей кодексу, які встановлюють особливо докладний розгляд справ про крадіж і карають на смерть викритого злодія і так само продавця і покупця краденого майна. Закон суворо карає того, хто винен в зневажанні вільної, особливо «людини вищого стану». Так, за статтею 202, «коли хто-не-будь ударить по щоці особу вищого стану, то треба публічно ударити його 50 раз нагаєм». А за статтею 205, «коли чий* небудь раб ударить по щоці вільного, то треба відрізати йому вухо».

Особливий інтерес при вивченні кодексу Хаммурапі викликає поєднання норм стародавнього звичаєвого права, яке виникло в епоху родового ладу, з новими нормами рабовласницького права. Відгуком стародавнього часу є самосуд, почасти узаконений державною владою. Так, за крадіжку із зломом винного за статтею 21 треба було убити і закопати перед цим проломом (в стіні), а за крадіжку під час гасіння пожежі злодія за статтею 25 треба було кинути в огонь на місці злочину. Само собою розуміється, що, оскільки тут не могло бути судового розгляду справи, а також не можна було ухвалити судовий вирок, закон в такому випадку допускав самосуд, який є пережитком стародавнього звичаєвого права. Таким самим пережитком стародавнього права часів родового ладу і закон еквівалентності відплати, або так зване «таліонне прано», елементи якого збереглися в кодексі Хаммурапі. Так, людині, яка ушкодила іншій око, «треба було ушкодити око їй самій». Якщо один ламав кістку іншому, то йому самому треба було зламати кістку. Ці статті кодексу Хаммурапі аналогічні відповідній статті староєврейських законів: перелом за перелом, око за око, зуб за зуб. Але в інших статтях кодексу Хаммурапі пережитки стародавнього звичаєвого права схрещуються з нормами права рабовласницької епохи. Так, у статтях, які регламентують грошову оплату і відповідальність будівника за споруджений ним будинок, говориться про те, що будівник мав право на одержання твердо встановленої законом плати за одиницю забудованої площі. Але поряд з цим будівник відповідав за якість спорудженого ним будинку. Якщо споруджений ним будинок розвалювався і під його руїнами гинув господар, то будівника треба було стратити. Якщо ж під руїнами будинку гинув син господаря, то треба було стратити не будівника, а його сина, що є безперечно пережитком стародавнього закону еквівалентності відплати, яка вимагала кров за кров. Але в тому випадку, коли руїни будинку убивали раба господаря, то будівник повинен був лише відшкодувати господареві раба за раба, що вже встановлює зовсім новий елемент рабовласницького права, за яким раба вважали майном і шкода, заподіяна рабу, відшкодовувалася його господареві. Так сформувалось нове право рабовласницької епохи, яке великою мірою відрізняється від стародавнього звичайного права часів родового ладу. Значення цього нового права і зокрема кодексу Хаммурапі полягає в тому, що нові елементи цього рабовласницького права якоюсь мірою сприяли дальшому руйнуванню залишків родового ладу і зміцненню всього рабовласницького ладу в цілому. Таким чиним, нове право рабовласницького суспільства, оформлене в кодесі Хаммурапі, «активно допомагає своєму базису оформитись і зміцнитись, вживає всіх заходів до того, щоб допомогти новому ладові доконати і ліквідувати старий базис…» Нове право рабовласницької епохи зводиться в ряд статей, записаних у «зводі законів», кодифікується і набирає зовнішнього вигляду «кодексу», хоч відсутність системи і хаотичний добір окремих випадків, «казусів», тобто судових рішень в окремих питаннях, надає йому дуже примітивного характеру. Цей найдавніший відомий нам звід законів, кодекс вавілонського царя Хаммурапі, справив великий вплив на пізніше законодавство інших старосхідних народів, зокрема на староєврейське законодавство, яке збереглося в біблії.

Державна влада у Стародавньому Вавілоні

У Вавілоні за часів Хаммурапі сформувалась типова для стародавнього Сходу деспотія. Управління країною було строго централізоване, і вся верховна влада, законодавча, виконавча, судова і релігійна, була кінець кінцем зосереджена в руках царя. Як видно з листування Хаммурапі з його чиновниками, цар сам керує різними галузями управління, зокрема організацією штучного зрошення. Цар особисто розглядає різні спірні справи і скарги, які надходять на його ім’я. В цих справах цар сам ухвалює рішення і дає відповідні вказівки своїм чиновникам. Нарешті, особливими указами царя робляться необхідні виправлення в календарі.

В управлінні країною цар спирався на складний і централізований бюрократичний апарат. Одні чиновники відали окремими галузями центрального управління, інші управляли містами або областями, будучи немов намісниками царя. Вавілоном та іншими великими містами, як, наприклад, Сіппар, управляли чиновники, що мали високий титул «шакканакку». Меншими містами і областями управляли чиновники, які називалися «рабіанум». Населення повинно було сплачувати різні податки: з урожаю хліба або приплоду худоби, з фінікових садів, з полів кунжуту і з риболовецьких общин. Поряд з цими податками стягалися окремі податі сріблом і спеціально царські податі натурою. Всі ці прибутки текли в царську скарбницю і становили двірцеве майно, яке поряд з храмовим перебувало під особливим захистом закону. Особливе місце в бюрократичному апараті займали чиновники, які називалися «вакіль амуррі». Ці чиновники відали державною торгівлею, а також наділенням земельними ділянками воїнів (реду і баїру). 1

Судова влада була в руках спеціальних чиновників. Судовими функціями були наділені шакканакку, рабіанум, судді округи і спеціальні суди «найстаріших і знатних людей міста». Храмові судді все більше втрачають своє значення і обмежуються лише тим, що приймають показання під присягою перед статуєю бога в храмі. Поступово виникають перші норми процесуального права, за якими судді зобов’язуються не просто приймати показання свідків, скріплені клятвою, а особистої «обслідувати справу». Спеціальні статті закону карають винного в лжесвідченні, нарешті, стаття 5 суворо карає суддю за зміну судового вироку, накладаючи на нього штраф в 12-кратному розмірі позову і забороняючи йому надалі виконувати судові обов’язки.

Всю систему бюрократичного управління країною очолює цар, який за вченням жерців дістає верховну владу немов безпосередньо з рук богів. З гордістю говорить у своєму кодексі Хаммурапі про самого себе: «Боги Ану І Енліль покликали мене, Хаммурапі, славного, богоязненого воїна… Я, Хаммурапі,—пастир, обраний богом Енлілем… царственний нащадок, створений богом Сіном… повновладний мир царів, брат бога Замами… божественний цар царів. Мардук покликав мене управляти народом і принести країні добробут». Ці уявлення про боговстановленість і навіть про божественний характер царської влади яскраво відбилися в одному шумерійському гімні, написаному на честь вавілонського царя Самсуїлуни, наступника Хаммурапі. В цьому гімні говориться:

«Хай бог Енкі навіки зміцнить твій престол
І хай він подарує тобі скіпетр на довгі дні і роки!
…Хай твоє царство стоїть непохитно, як небо і земля!
Ти — цар країни і численних людей!
Ти — добрий пастир народу!
Коли ти, як дикий вихор, налітаєш на всю ворожу тобі країну.
Ти, о царю, піднімаєш свою голову аж до неба.
У Вавілоні, місті «божественної сили» бога Сіна,
утверди свою велич, як сяюче сонце…
Коли ти в чистому, священному місці все створюєш, виконуй
велично божественні обов’язки своєї царської влади…
Коли ти, як сяючий день, в промінні сходиш.
Хай визначать тобі боги Ану і Енліль твою велику долю».

Щоб зміцнити класовий лад в цілому, державна влада вживала енергійних заходів для зміцнення державної єдності. Проте всі ці зусилля не могли увінчатися успіхом. Шумерійський південь в багато чому зберігав свою економічну і культурну відособленість. Вавілонське царство було далеко не таким міцним, як це могло здатися на перший погляд. Саме тому вавілонська деспотія рухнула під ударами касситських завойовників.

Стародавній Схід

Залишити відповідь