Навігація
ІнтерНетрі > Україніка >

Селище Головно, Волинь.

Головне (Головно) – селище міського типу Любомльського району Волинської області України.

У 1989 році в ньому проживало 3212 жителів, пізніше населення стало 3015 чоловік (2013), переважно українці. Знаходиться за 15 км на північ від районного центру і залізничної станції Любомль, за 132 км від обласного центру та за 35 км від кордону з Польщею. Через селище проходить асфальтована дорога, яка бере початок від автошляху державного значення Львів – Любомль – Брест і прямує до селища Ратного. Головно має автобусне сполучення з Любомлем, Луцьком, Володимиром-Волинським, Ковелем. Площа селища – 6,4 кв. км.

Згідно з переказами місцевих жителів і дослідженнями деяких науковців, річка  Прип’ять брала раніше початок саме з Головна, із джерела в південній частині селища, яке називається Попова Криниця. Саме звідси починався перший і головний потічок річки, який і дав назву поселенню. Але через те, що він постійно заливав південну околицю села, у XIX столітті жителі вирішили майже повністю закидати його валунами, а річку спрямувати у Велике Згоранське озеро.

Належить до числа найдавніших поселень Волині. Перша документальна згадка про Головно датується 1444 роком. Сам населений пункт, згідно з археологічними матеріалами, існує не менше 4 тисяч років. Тут відомі поселення лужицької, поморської та інших культур. Біля Головна досліджено поселення доби пізньої бронзи (II – початок I тисячоліття до н. е.), поселення і могильник IV – III століть до н. е.

Городище біля Головно

В урочищі Колесо збереглося городище часів  Русі (IX – XI ст.). Городище розташоване на узвишші серед болотистої луки. Круглий майданчик (діаметр 30 м) злегка підвищується у центрі і покритий шаром попелу товщиною до 50 см. Під насипом кільцевого валу (висота його 1 м) залягає шар каміння, вугілля та обгорілих колод. Уздовж валу виявлено кілька коритовидних ям і скупчень каміння. Знайдено уламки посуду X ст., рештки тварин, фрагмент обгорілого черепа людини і два зуба.

Пізніше гериторія села входила до складу Волинського князівства. У 40-х роках XIV століття Головно було захоплене Литовським князівством.

Тут було збудовано дерев’яну церкву, про яку згадується в 1482 році, що вона входила до Любомльської протопопії. З поборових реєстрів за 1533 рік відомо, що церква сплачувала податку в рік 16 грошів і ще 8 грошів додатково; на той час вона була покинута.

Село Головно згадується в люстрації Любомльського староства 1564 року. Згідно люстрації, там тоді було 15 робітних кметів, що проживали на 12 дворищах, 3 бояр, які платили податок 8 флоринів, 17 городників, 2 коморники, 2 ковалі, 2 дьогтярі, 3 рибалок, діяла корчма і водяний млин. Жителі села мали повинність орати 6 днів на рік в Любомльському фільварку, будувати ком’яги (великі човни) і сплавляти їх по Прип’яті, привозити п’ять возів дров до Любомльського замку і косити сінокіс в Любомлі. Згідно з поборовими книгами, село мало 20 спадкових полів, 10 ремісників.

У 1618 році церква села згадується як Покровська. Невідомо, коли вона перейшла в унію, але вже у 1620 році, за вказівкою греко-католицького єпископа Афанасія Пакости, у Любомлі проводився церковний собор, де був присутній і священик з церкви села Головно.

Іван Виговський, як староста Любомльський, колятор і опікун місцевих церков, виконав у своєму старостві в 1659 році Гадяцьку угоду і вивів церкви староства з-під юрисдикції греко-католицького єпископа Якова Суші, перевівши їх у православ’я; серед них була і церква с. Головно. Проте вже у 1664 році, після страти Виговського поляками, всі церкви були знову повернуті в унію.

До 60-х років XVIII століття село було у власності польської корони. У 1768 році король віддав його разом з усім Любомльським староством у володіння магнату Браницькому. В 1795 році, після третього поділу Польщі, село Головно, як і вся західна Волинь, увійшло до складу Росії, стало волосним центром Володимир-Волинського повіту Волинської губернії і зберігало цей статус до 1915 року.

На той час у селі була дерев’яна церква, але 8 травня 1820 року сталася пожежа і церква повністю згоріла. Старожили розповідають, що церква, яка згоріла, стояла за 100 м на північний захід від нинішньої.

У 1841 році, стараннями графа Браницького, була побудована нова мурована Троїцька церква та при вході кам’яна дзвіниця.

У 1856 році на кошти парафіян у селі було зведено приписну дерев’яну кладовищенську церкву Казанської Божої Матері, яку пізніше, у 1882 році, на кошти настоятеля Іродіана Коровицького було піднято і поставлено на кам’яний фундамент, покрито бляхою і пофарбовано з середини і зовні. В підземеллях церкви була закладена усипальня.

Ще у 1849 році царський уряд конфіскував володіння Ксаверія Браницького у Володимир-Волинському повіті, у зв’язку з чим Головно перейшло у розпорядження держави, а селяни стали державними.

До середини 70-х років XIX століття у Головно не існувало жодного навчального закладу, майже все населення було неписьменним. Лише у 1876 році в селі було відкрито однокласне сільське училище, в якому навчалося 90 хлопчиків і 10 дівчаток, а у 1903 році при сільському училищі відкрився клас для дорослих.

На початку XX століття в селі відкрили сільський банк.

До Першої світової війни село було центром волосного правління. Тут щороку проводилися три ярмарки – у четвер на Святій Неділі, 2 жовтня і 30 листопада (за старим стилем), –  на яких продавали сільськогосподарську продукцію, а також ремісничі товари: одяг, взуття, побутові вироби, зокрема бондарні. Головно стабільно розвивалося.

Під час Першої світової війни Головно перебувало в зоні воєнних дій, тому вже у 1915 році почалася масова евакуація жителів села. Частина їх виїхала у східні губернії, здебільшого Пензенську, Самарську і Тамбовську.

В грудні 1916 року, під час австрійської окупації, Українські Січові Стрільці відкрили у селі першу школу з українською мовою навчання.

На початку 1919 року Головно було окуповане поляками. В серпні 1920 року село захопила  25-та Чапаєвська дивізія, тут було проголошено радянську владу, створено волосний ревком. Проте в другій половині вересня 1920 року поляки знову окупували Головно, і воно перебувало під владою Польщі аж до вересня 1939 року. У Другій Речі Посполитій село було місцем осідку сільської гміни Головно Любомльського повіту Волинського воєводства. До Другої світової війни біля села розташовувались невеликі хутори Будище, Новини та Варговець, а західна частина села називалася Кучани.

У вересні 1939 року “червона чума” знову прийшла у Головно. 24 вересня було створено перший сільський комітет, головою якого став Пилип Іванович Солодуха. Комітет швидко перетворився на центр політичного, господарського і колаборантського життя села. Майже одночасно було організовано міліцію, яку очолив сільський активіст О. А. Камінський. У жовтні 1939 року в Головно відбулися вибори делегатів до Народних зборів Західної України, а в січні 1940 року село отримало статус  селища міського типу і стало центром новоутвореного Головненського району. Почав працювати райком КП(б)У, було створено перший у районі колгосп “Правда”. Багато уваги приділялося ліквідації неписьменності, у 1940 році початкова школа була реорганізована в неповну середню.

25 червня 1941 року до Головна прийшли німецько-фашистські війська і встановили свій окупаційний режим. 22 липня 1944 року 47 Гвардійська дивізія 1-го Білоруського фронту відбила Головно у німців. Відразу відновили діяльність районна та сільські ради депутатів, розгорнулися роботи з відбудови господарств. Були відновлені приміщення районних установ, універмагу, бібліотеки, розгорнулося житлове будівництво, стали до ладу кілька цехів райпромкомбінату. На початку 1945 року було відкрито районну лікарню на 15 ліжок, почав працювати радіовузол, трохи пізніше запрацював овочесушильний завод.

21.01.1959 року Головно позбулося статусу районного центру, а територія Головнянського району була приєднана до сусідніх Любомльського та Шацького районів.

У 1961 році в селищі відкрили восьмирічну школу-інтернат санаторного типу, яка сьогодні спеціалізована і виховує 300 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Встановлено Обеліск Слави на честь воїнів, які загинули під час Другої світової війни, є Братська могила.

Троїцька церква (1841 р). від самого свого зведення була постійно діючою, зараз вона ще й пам’ятка архітектури національного значення.

Кладовищенська Казанська церква наприкінці 1940-х років була закрита, і на сьогодні від неї залишилися тільки руїни.

Нині в селищі Головно діють:

  • загальноосвітня школа І–III ступенів;
  • спеціалізована загальноосвітня школа-інтернат для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;
  • новий будинок культури, при якому працює кілька клубних формувань, у тому числі фольклорний колектив “Яворник”;
  • дитсадок;
  • пожежна частина;
  • медична амбулаторія;
  • пошта;
  • відділення Ощадбанку;
  • лісництво;
  • бібліотека для дорослих;
  • бібліотека для дітей;
  • перукарня;
  • кондитерський цех;
  • ветлікарня.

У селищі та поблизу нього є ряд цікавих природних об’єктів.

Попова криниця – гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення. Знаходиться у південній частині смт. Головно. Площа 0,1 га. Статус надано 1977 року з метою збереження водного джерела, яке має кришталево-чисту воду, багату на мінеральні солі, і є одним з наповнювачів річки Нережа, що впадає у Велике Згоранське озеро. Перебуває у віданні Головнянської селищної ради.

Джерело Чайка – гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення. Знаходиться у південно-західній частині смт. Головно. Площа 0,02 га. Статус надано 1977 року з метою збереження водного джерела у карстовій воронці, яке має постійну температуру води +9ºС і є наповнювачем річки Нережа, що впадає у Велике Згоранське озеро. Перебуває у віданні Головнянської селищної ради.

Ялинник – ботанічний заказник місцевого значення, на схід від селища Головно. Площа 5,7 га. Статус надано згідно з рішенням облвиконкому № 301 від 04.09.1985 року з метою збереження частини ялинового лісового масиву природного походження, віком 80 років. Тут також зростають сосна звичайна (Pinus sylvestris), дуб звичайний (Quercus robur), вільха чорна (Alnus glutinosa). Такі ліси збереглися лише в кількох місцях у вигляді “острівців” на перезволожених і заболочених зниженнях на півночі Волинської області, де проходить південна межа їх поширення. У заказнику трапляються рідкісні види рослин: плаун колючий (Lycopodium annotinum), лілія лісова (Lilium martagon), вовчі ягоди пахучі (Daphne cneorum), занесені в Червону книгу України. Перебуває у віданні ДП “Любомльське ЛГ” (Головнянське л-во, кв. 30, вид. 11).

Урочище Ялинник – ботанічна пам’ятка природи місцевого значення, на схід від селища Головно. Площа 12 га. Статус надано згідно з рішенням облради № 16\6 від 20.12.1993 року з метою збереження частини лісового масиву, у складі якого високобонітетні насадження сосни звичайної, віком 100 років, що використовуються для насіннєвих цілей. Перебуває у віданні ДП “Любомльське ЛГ” (Головнянське л-во, кв. 30, вид. 3).

Top