Село Згорани Любомльського району, Волинь.

Україніка

Село Згорани Любомльського району, Волинь. Квітень 2015 Року.


Село Згорани відоме з 1674 року. Населення -1390 осіб. Впритул до села підступають Велике та Мале Згоранські озера.

Дмитрівська Церква В Селі Згорани Любомльського Району, Волинь. Квітень 2015 Року.

Церква святого великомученика Димитрія — постійно діючий православний (УПЦ МП) храм. Збудований у 1674 році храм та дзвіниця є пам’ятками архітектури та містобудування національного значення. Дмитрівська церква є однією із старовинних дерев’яних трьохчастних церков Волині з виділеним в плані значних розмірів центральним зрубом. Окремо на північний захід від церкви розташована старовинна дерев’яна, присадкувата (четверик на четверику), шатрова дзвіниця.

Пам’ятний знак на місці загибелі Володимира Кушніра. Гора Герелиха, поблизу Згоран, Волинь.

16 липня 1943 року відбувся один із найвідоміших і найшанованіших серед місцевого населення боїв вояків Української повстанської армії з німецько-фашистськими карателями. Передісторія бою, який стався на горі Герелиха, на півдорозі між Любомлем і Шацьком, доволі романтична. Вона справедливо стала легендою новітнього часу. За переказами, згоранський хлопець Володя Кушнір — молодий, ставний, із буйним чорнявим чубом — покохав гінку, наче тополина, дівчину Агапію (Агафію) Антонюк. Вона, як і Володимир, була українською патріоткою і брала участь у націоналістичному підпіллі. Двоє братів Гапки спочатку служили у поліції, а потім пішли у повстанці. Бажаючи помститися їм, а також за донесенням зрадника, довідавшись, що дівчина також є підпільницею, гестапівці заарештували її і після страшних мук замордували чи то розстріляли.

От, як передавалося з вуст у вуста у довколишніх селах, коханий і вирішив помститися нелюдам. За іншою версією, повстанська боївка, яку очолював Володимир Кушнір, довідалася від своєї людини, що з Любомля до Шацька має їхати німецька колона. Фашисти мали спочатку оточити і спалити невелике село Власюки, мешканці якого виявляли симпатію до “української партизанки”, а потім приїхати до Шацька, щоб забрати там юнаків і дівчат, яких зігнали для вивезення в Німеччину. Довідавшись про це, Володимир Кушнір разом зі своїми побратимами вирішив зробити засідку у вигідному місці біля села, але місцеві жителі порадили не робити цього, бо ж у такому випадку німці могли помститися жителям Згоран, Перешпи і тих же Власюків. Тоді місце засідки було перенесено на Герелівську гірку (або Герелиху), яка майже нависає над шосейкою.

Тут і підстерегли повстанці німецьку колону. І відкрили по ній вогонь. Спочатку через фактор несподіванки перевага була за упівцями. Вони підбили одну машину з гітлерівцями. Але німці оговталися і викликали по рації підмогу з Любомля. Сили були нерівні. Семеро, чи за іншою версією дев’ятеро повстанців проти майже сотні гітлерівців. У тому бою загинуло четверо повстанців. Бачачи, що вороги оточують гірку, Володимир наказав тим, хто був ще живий, відступати, а сам з кулеметом взявся їх прикривати. І прийняв у бою героїчну смерть. Похоронили його через кілька днів на кладовищі у Згоранах при великому зібранні народу і вояків УПА. З німецького ж боку втрати були набагато більші. Як свідчив один з очевидців, у Любомлі було замовлено аж 43 труни.

Пам’ятний знак на Герелисі було встановлено до сімдесятої річниці бою.

ВОЛОДИМИР ЛИС. “ВОЛИНЬ”, ЕЛЕКТРОННЕ ВИДАННЯ, №1882, СУБОТА, 17 ЖОВТНЯ 2015 р.

Залишити відповідь