You are here

Очерет мені був за колиску…

   Очерет мені був за колиску;
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хату поліську…
Я люблю свій зажурений ліс…
Що там  тропіки,
                          що там пампаси? —
Загляніть-но у пущу до нас!..
Я оддав би за неї одразу
І Тибет,
              і Урал,
                           і Кавказ…
А поліське похмуре болото? —
Пів-Полісся вода залила…
Тільки де-не-де хутір самотній,
Тільки де-не-де клаптик села.
Хоч у злиднях живемо,
                                    у бруді,
Та привілля яке повесні,
Коли виставиш вітрові груди
І летиш,
               і летиш на човні.
А вода і хлюпоче, і плаче,
Захлинається в лютій злобі.
Ну, скажіть, в кого серце гаряче,
Як весну повесні не любить?
 
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
 
І укриють безкраї простори
Білокурі чайки і човни…
Тільки слухай, як води говорять
В буйнім заспіві свята весни.
Тільки слухай, як хвилі хлюпочуть,
Як нестримана повідь гуде:
Зайвий рух —
                          і за обрій заскочиш;
Зайвий рух —
                          і навік пропадеш. 
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
 
А коли зарегоче негода —
О, тоді не кепкуй із води…
Як для неї, чортяки, не вгодиш —
Ох, зазнаєш же, брате, біди.
І втікаєш тоді якомога,
Щоб скоріше на берег з човном,
Бо ні віра в могутнього Бога,
Ні чорти не поможуть все᾽дно.
Попокрутить тебе,
                              поповертить,
Зажене, де й Макар не бував:
Не одного закрутить до смерті,
Не одна пропаде голова.
Проковтнуть сивоусі тумани
В свою пащу тебе і човна.
І ніколи…
              ніколи…
                           не встанеш
У болоті із глейкого дна.
 
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
 
А на ранок, як сонце прогляне,
Як затихнуть горласті вітри,—
Тільки хвилі гудуть неустанно
Й ряботинням болото ятрить .
Та на березі ходить, блукає
Півсела, заглядаючи в синь.
— Ну, а може, таки приблукає
На човні чоловік або син.
 
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
 
А пізніше:
                плачі, голосіня…
А пізніше: жалоба в селі.
Не один… не один на колінях
Лає Бога святого без слів.
 
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
 
Так гартує природа до бою
Нас із самих малесеньких літ.
Ми зрослись, побратались з водою
І живемо, як вміємо жить.
І не дивно, що любимо змалку
Буйну воду і буйні пісні…
Наше серце —
                      це серце рибалки.
А життя наше —
                         книга борні…
 
 
<1927> 

Дмитро Фальківський

Top