You are here
Home > Історія >

Норильське повстання

Норильське повстання — повстання політичних в’язнів Норильської групи концентраційних таборів СРСР (або “Горлагу”) у Таймирському (тепер Долгано-Ненецькому) окрузі Красноярського краю Росії, яке тривало з 26 травня по 4 серпня 1953 року. Усі промислові підприємства цього округу підпорядковувалися Норильському управлінню таборів, яких було близько 40. Лише в районі міста Норильськ загальна кількість ув’язнених становила не менше, ніж 50 тисяч осіб. В’язні працювали на руднику, вугільних шахтах, цегельному та мідному заводах, хлоро-кобальтовому заводі № 25, деревообробному комбінаті (ДОК), а також зводили місто Норильськ.

Понад 70% політв’язнів ГУЛАГу були українцями, режим утримання яких був найжорсткішим. Багатьох московська влада засудила на так званий «бандерівський стандарт» — 25 років ув’язнення. Після марних сподівань на перегляд справ конспіративні центри українських політв’язнів, які з кінця 1947 року з’явилися у кожному радянському концтаборі, почали піднімати політзеків на бунти, деякі з яких переросли у справжні повстання.

Передумовами до Норильського повстання стало прибуття в Горлаг етапів з ув’язненими, які вже мали досвід участі в табірних заворушеннях 1952 року, а також смерть Сталіна (5 березня 1953 року) і той факт, що амністія поширилася лише на кримінальників та ув’язнених з малими термінами, відсоток яких у Горлагу був невеликий. Багато ув’язнених були політичними. При цьому джерела відзначають, що сам виступ був спровокований табірною адміністрацією (стрілянина по житлових зонах, вбивства охороною ув’язнених), імовірно навмисно — з метою виявлення та ізоляції найактивніших табірників.

25 травня того ж 1953 року були вбиті табірною охороною в’язні Жигайлов і Софроник, а також був поранений Дзюбук. Наступного дня сержант Дятлов автоматною чергою вбив трьох і поранив сімох в’язнів 4-го й 5-го табірних відділень. Саме там і почалося повстання, яке охопило всі інші відділення Норильського концтабору.

У відповідь в 4-й зоні «Горлагу» в’язні припинили роботу на будмайданчику, а на одному з будинків, так, щоб добре було видно в інших зонах, написали: «Нас убивають і морять голодом». Керівником повстання 4-ї зони був українець Євген Грицяк, який тоді залишився живий і до 2017 року проживав на Івано-Франківщині. В’язні зібрали мітинг, на якому виступив Грицяк із закликом до страйку, і відмовилися повертатись у житлову зону.

Наступного дня повстанців підтримали в’язні 5-ї зони, а згодом і 6-ї (жіночої), де українки вивісили гасло «Свобода народам і людині!». 1 червня до повсталих приєдналися 1 400 в’язнів табірного відділення № 1.

5 червня 1953 року в «Горлагу» шість табірних відділень припинили роботу і виявили масову непокору табірній адміністрації у п’яти табірних відділеннях, де утримувалося 16 378 ув’язнених.

Загальновизнаним гаслом в’язнів 3-ї зони, які оголосили про повстання 4 червня, стало «Воля або смерть». Вони вивісили чорний прапор із червоною смужкою, що символізувало пролиту кров у боротьбі. Як правило, члени комітетів повсталих зон розподілили між собою обов’язки: були окремі відповідальні за інформацію, агітацію та пропаганду, роботу на кухні, у лазні та пральні, за господарські справи, медчастину, культурно-виховну роботу. У дні повстання в табірних клубах проводили репетиції гуртків, хорів, працювали бібліотеки, відбувалися концерти, в’язні організовували спортивні змагання. Комітети повсталих табірних відділень Норильська стали водночас законодавчими і виконавчими, охоронними й каральними органами. Особливо чітко під час повстання вони налагодили роботу з охорони порядку. Такій дисципліні дивувалася навіть тюремна адміністрація.

Керівниками повстання у 3-й зоні були лідери двох українських підпільних груп: відомий дисидент і правозахисник Данило Шумук (організатор Української Самодопомогової організації, створеної ще 1948 року) і Степан Семенюк (керівник націоналістичного осередку, до ув’язнення — провідник Організації українських націоналістів Луцької округи на Волині, суспільно-політичний референт обласного проводу і груп «Турів» та «Тютюнник» Воєнної Округи УПА-Північ, провідник суспільно-політичної референтури ОУН Північно-західних українських земель). «Ми пам’ятали наказ Проводу ОУН: продовжувати боротьбу за волю України й інших поневолених народів скрізь і за будь-яких обставин», — говорив пізніше Степан Семенюк.

Було створено страйкові комітети. На високі труби котелень були підняті чорні прапори смерті й непокори. Цілодобово завивали сирени. З повітряних зміїв над Норильськом розсипалися тисячі листівок із закликом підтримати в’язнів морально: повідомити керівництву СРСР про насилля над в’язнями в Норильських таборах… На дахах та інших високих місцях колишні моряки азбукою Морзе за допомогою кольорових прапорців узгоджували й координували дії повстанців, а також повідомляли про трагедії із зони в зону. Навіть почала регулярно випускатися стінгазета «Шило»…

4 липня у 4-ій зоні адміністрація поставила ультиматум: вихід за зону або розстріл. Щоб уникнути кровопролиття і зберегти людей, керівник повстання Євген Грицяк вивів усіх за зону.

Найдовше протрималася 3-тя зона, яка переважно складалася з українських і прибалтійських націоналістів, засуджених на каторжні роботи. Останній чорний прапор жалоби за вбитими побратимами, який в’язні вивісили на початку повстання, зірвали 4 серпня 1953 року, коли на територію зони в’їхало сім вантажівок з озброєними солдатами. На штурм табору мобілізували й цивільних комуністів та комсомольців Норильська, керівників підприємств і цехів заводів та фабрик. За офіційними документами загальна кількість загиблих становила до 150 людей. Їхні тіла поховали на цвинтарі під горою імені Шмідта біля міста. З усіх повстанців тюремна адміністрація виокремила 2 920 активістів — 45 із них заарештували як організаторів, 365 — посадили в тюрму, 1 500 — перевели до Магадана. Решту ізолювали у нових табірних пунктах.

Це було найперше й наймасовіше повстання після смерті Сталіна. Саме з Норильського повстання почався демонтаж людиноненависницької системи Леніна—Сталіна.

Top