Нічна варта Львова

Україніка

Нічна варта Львова 1 . Стартуємо від “Гасової лямпи”.


Нічна варта Львова (пішохідна екскурсія тривалістю 2 години) – це не проста екскурсія, а справжня нічна пригода, наповнена враженнями, легендами та непередбаченими історіями.
З настанням темряви нічний пан бургомістр Львова збирає усіх бажаючих.

Нічна варта Львова 2. Запалюємо ліхтар.


Першу зупинку нічний пан бургомістр зі своїми помічниками звично робить на вулиці Вірменській, 7 – біля Вірменського собору. Саме там, у дворі собору, є колона Святого Христофора, покровителя усіх мандрівників, біля якої традиційно запалюють ліхтар (не гасовий уже, а сучасний, модернізований, на акумуляторних батареях), аби сьогоднішнім мандрівникам по нічному Львову все пройшло якнайкраще, щоб ніхто не заблукав випадково десь у темних завулках. Тепер у нічного пана бургомістра та його помічників є надійний орієнтир – яскравий ліхтар на довгій жердині!

Нічна варта Львова 3. Де винайшли автоматичну парасольку. “Львів робить вільним”.


Наступна зупинка – біля комплексу будівель колишнього вірменського церковного банку “Mons Pius”, першого у Львові банку-ломбарду, що успішно діяв аж триста років – до 1940 р. (“Mons Pius” перекладається з латині як “Гора Благодаті”). Історія цього банку знала різні часи. Особливо “прославився” провізор банку канонік Ян Мардиросевич (1858-1926) – не лише своїми винаходами (автоматична парасолька, унітаз із підігрівом), а й неймовірними витівками: фінансові махінації, позики на азартні ігри та жінок, спекуляції нафтовими акціями спричинили найбільший в історії церковного банку скандал, за що каноніка й було арештовано. Зараз у приміщеннях банку знаходиться ресторан “Mons Pius / Пиво & М’ясо”.
Далі пан бургомістр разом із своїми добровільними помічниками завертає за ріг і всі опиняються – якщо вірити вказівнику на стіні ліворуч із яскравим чорно-білим графіті-портретом бороданя – у провулку режисера Сергія Параджанова. На протилежній стіні виведено: “LEMBERG MACHT FREI” – “Львів робить вільним”.

Нічна варта Львова 4 . Кожен дибіл людина. Тест на справжнього львів’янина.


Пан бургомістр спиняється біля дещо затертого, але все ж прочитуваного напису на стіні: КОЖЕН ДИБІЛ ЛЮДИНА. “Особливо в контексті сучасних виборів,– іронічно зауважує пан бургомістр своїм нинішнім добровільним помічникам.– Коли на виборах продаються за гречку чи щось подібне. Це не зовсім доречно, коли урівняли в правах професора, котрий вас учив, та бомжа, котрий ночує у вас під дверима…”
Дещо далі пан бургомістр спиняється перед одними з дверей. Двері – явно старовинні, закріплені у ніші в формі арки. ” У стародавньому Львові колись не було двох однакових будинків, двох однакових дверей,– провадить далі пан бургомістр.– Це ми зараз живемо у світі подібних будинків, стандартних квартир, а колись таке вважалося просто непристойним. А цими дверима можна перевіряти, чи ви є справжніми львів’янами. От я, – стає у дверях,– як бачите, точно вписуюсь. Чи є ще бажаючі?…”. І – кілька бажаючих з більшою чи меншою мірою везіння таки зголосилися пройти це тестування: а раптом серед гостей виявляться і справжні львів’яни, котрі про це навіть не підозрюють?

Нічна варта Львова 5. Спроба вторгнення до приватної власності.


“А ці двері – ще інакші,– зауважує пан бургомістр за кілька кроків.– Ось бачите – там дірочка? Як ви думаєте, для чого вона?”. “Щоб було легше потрапити до будинку!… Щоб заглянути, що там всередині!..” – наперебій висловлюються помічники. “А є бажаючі зазирнути?”– запитує пан бургомістр. Проте спроба зазирнути виявилася невдалою і була кваліфікована хазяїном дверей як спроба вторгненя до його приватної власності, за яку треба негайно сплатити штраф у 8 гульденів. Проте ні в кого такої суми не виявилось, і сторони розійшлися, домовившись обов’язково вирішити питання штрафу пізніше.

Нічна варта Львова 6. Межі середньовічного міста


“А оце тепер ми підійшли до меж середньовічного міста ,– зауважує пан бургомістр.– Безпомильний орієнтир: всередині міських мурів не було дерев, дерева починалися за мурами. Отож той, хто їхав до Львова, потрапляв з лісу одразу до суцільного забудованого мегаполіса. Зараз Львів далеко розширився, але за повною відсутністю дерев досі можна встановити межі середньовічного Львова, дарма що міські мури було розібрано наприкінці 18-го століття…”.

Нічна варта Львова 7. Віче замість інтернету. Привиди і світло.


“Як люди отримували інформацію, новини, коли не було інтернету? Правильно, вони йшли на віче,– провадить далі пан бургомістр.– І ми зараз знаходимось саме на Вічевій площі. Вічева площа — одна з найдавніших у Львові, вона розташована в межах частини міста, яка існувала ще за княжих часів. А зараз погляньте навколо. Бачите: одні місцини освітлені, а інші – ні? А чому? А тому, що освітлювалися, як правило, місця, де любили з’являтися привиди. Отже: там, де темно, привидів не було, а де світло – там привиди були, і щоб їх відвадити – і запалювали світло”.
Пан бургомістр знову захоплює повні груди повітря: ” А отам, бачите, вулиця Сніжна. Ми пройдемо нею без пригод, якщо будемо йти без шуму і галасу. А знаєте чому? Та тому, що там живе моя тьотя”. І вся дружна мандрівна компанія рушає вулицею Сніжною…

Нічна варта Львова 8. Церква Марії Сніжної і монахи-тринітарії.


“Вулиця Сніжна була названа так на честь розташованого тут костелу Марії Сніжної ( тепер це греко-католицька Церква Матері Божої Неустанної Помочі),– розповідає далі пан бургомістр. – Це один із найдавніших львівських храмів. Можливо, він був збудований німецькими колоністами у XIV столітті на місці ще давнішого, дерев’яного, з XIII століття. 1685 року з проханням про передачу занедбаного на той час костелу до магістрату зверталися щойноприбулі іспанські монахи-тринітарії, або так звані “босі тринітарії”. Хто такі тринітарії? Тринітарії, або Орден Пресвятої Трійці — це католицький жебракуючий монаший орден, заснований близько 1194 року французьким богословом Жаном де Мата і пустельником Феліксом де Валуа для викупу полонених християн із мусульманської неволі, затверджений папською буллою від 1198 року. Однак львівська рада і капітула виступили проти, і монахи самостійно заклали свій монастир уже в середмісті, зруйнований під час обстрілів Львова австрійською артилерією у 1848 році…”.

Нічна варта Львова 9. Площа Ринок і “Моя дівчинко печальна, моя доле золота…”


Пан бургомістр приводить своїх помічників на Площу Ринок. Площа яскраво освітлена, на ній то тут, то там – невеличкі людські гурти. Словом – нічне життя кипить… Спиняємось послухати один з гуртів, де співають пісню Костя Москальця “Вона” з репертуару гурту “Плач Єремії”: “Моя дівчинко печальна, Моя доле золота…”. Гарно співають, але треба рушати далі!

Нічна варта Львова 10. Площа Катедральна. “Не спали мені місто!…”


Після Площі Ринок пан бургомістр привів своїх сьогоднішніх добровільних помічників на Площу Катедральну, до каплиці Боїмів. Там молода жонглерка з запаленими факелами саме починала своє вогняне шоу… “В середньовіччя, – розповідає пан бургомістр,– існував свого роду культ відкритого вогню. Як тільки мешканці міста бачили десь відкритий вогонь, вони одразу ж збігалися туди, обов’язково прихопивши з собою – так, про всяк випадок!– пару відер води: а раптом треба буде, не дай Боже, гасити…”.
Усі спинилися і, мов зачаровані, стали спостерігати, як дівчина вправно жонглювала факелами, попутно запалюючи вогонь у розташованих в ряд прямо на бруківці ємностях – вочевидь, із якоюсь спеціальною сумішшю. Один із присутніх погодився перевірити свою силу духу: чи не злякається вогняних маніпуляцій над своєю персоною? Експеримент завершився, дякувати Богові, щасливо – отже, жонглерка свою справу знає на “відмінно”! Але все ж, перш ніж рушати зі своїми помічниками далі, пан бургомістр – так, про всяк випадок!– застеріг дівчину: “Дивись, не спали мені місто!…”.

Нічна варта Львова 11. Бутік ШАПО і “…пані трохи бляда”.


Пан бургомістр спиняється біля однієї з численних торгових точок, над входом до якої гордо красується вивіска: “Капелюшки та аксесуари. Бутік ШАПО”. “Зараз, на жаль, є хороші магазини і хороші товари, але зовсім немає хороших продавців,– зауважує пан бургомістр.– А от колись було!… Власник оцієї торгової точки був один жид (до речі, зараз кажуть “єврей”, але це слово прийшло до нас десь у 1940-50-х, воно було нав’язане нам із російської мови, до того говорили “жид”, і це не було ніякою образою, а просто позначало національність). Так він мав пишні вуса, оскільки сто років тому, за Австрії, чоловік не вважався чоловіком, якщо не мав бороди чи вусів. Казали, хе-хе: борщ без м’яса – то є зупа, хлоп без вусів – то є дупа.Ото був продавець! Він мав пишні вуса, і коли йшов у справах до австрійців, то зачесував їх догори, на цісарський манер, а коли йшов до українців, то опускав їх донизу, як це побутувало у них, і його справа процвітала. Він, до речі, був один з небагатьох, хто вижили в Другу світову, бо просто збрив свої пишні вуса зліва та справа, залишивши на верхній губі смужку волосся посередині на кшталт Гітлера…. Уже десь після війни до його торгової точки навідалися якось радянський офіцер із дружиною. Власник бутіка допоміг цій пані вибрати капелюшка до вподоби, вона нарешті спинилася на одному і стала радо оглядати себе у дзеркалі. Ну, жид говорив польською, як звик за багато років, а його покупці – російською. “Я радий, що Вам цей капелюшок сподобався, але смію зауважити, пані в ньому трохи бляда”. “А я давно це підозрював,”– відгукнувся її чоловік”…
До речі, а знаєте, скільки у Львові левів? Близько чотирьох тисяч! А он там, угорі – один з них. Його особливість – те, що у нього одна голова і два тулуби, один по один бік рогу будинку, другий – по другий. Ідеш, дивишся – з того боку лев, і з іншого боку теж лев,”– продовжує свою неспішну розповідь про львівські архітектурні особливості пан бургомістр.

Нічна варта Львова 12. Староєврейська вулиця і Лабораторія паранормальних явищ.

Подорож триває, і попутно пан бургомістр пригадує курйози з попередніх екскурсій. “Як тільки вже нас не називали раніше! І вертепом, і Гаррі Поттером з компанією, і “козак турків веде на страту”! А якось одна дівчина йшла, тупо дивлячись собі під ноги, її погляд вперся у мої чоботи, сковзнув по одязі вгору, і вона розгублено видихнула: “О Господи!”. Ще якось було, що зустрічні перехожі сказали, що це раввин кудись із своїми прихожанами прямує… Ну, судячи з того, як називається ця вулиця, в тому нічого дивного немає – дивіться, вулиця Староєврейська. До війни вона носила назву Новожидівська, і казали, що жиди цю вулицю викопали для себе у Львові, щоб тут жити собі спокійно. Ще раніше вона називалася Серванська, тобто Вулиця Слуг, бо тут селилися в основному різні слуги та прислужники, а до цього – Бидляча, бо на ній торгували худобою, себто бидлом.
Ну а ця вулиця – зверніть увагу на таблички! – має багато назв, і всі вони вживаються паралельно, не відмінюючись. Бачите? Вулиця Архівна, вулиця Параджанова, вулиця Іллєнка, вулиця Бергмана, вулиця Тарковського… Кажуть, на це впливає розташована тут Лабораторія паранормальних явищ, і саме тому стільки назв…”.

Нічна варта Львова 13. Храм Святого Андрія.


“Цей храм, церкву Святого Андрія,– розповідає далі пан бургомістр,– було збудовано у 1630 році над його дерев’яним попередником, збудованим у 1460 році. Так тоді будували, над старою спорудою зводили нову, і лише тоді попередню всередині розбирали. На колоні перед храмом раніше стояла скульптура святого, але в радянський час сказали, що “не положено”, щоб посеред площі стояла скульптура святого, і поставили декоративну вазу…”. “Так чому досі не відновили скульптуру?”– запитує хтось із добровільних помічників. “Е,– відповідає пан бургомістр,– скульптуру відновити ще встигнеться. Тут церкву рятувати негайно треба! Бачите, вже дерева на стінах ростуть?”.

Нічна варта Львова 14. Професійні та Матримоніальні проблеми міського ката.

“Міський кат Львова була людина неординарна,– розповідає пан бургомістр.– Людина, яка йшла назустріч, завжди віталася з катом, бо, знаєте, всяке в житті буває, тому з катом бажано мати таки добрі стосунки. У церкві кат мав визначене місце для себе і своєї сім’ї. Про ката в тій же церкві, як і всюди, ходили всілякі легенди і перекази. Він був завжди у центрі специфічної уваги містян, тому в натовпі міг почуватися самотнім… Люди його не цуралися, віталися з ним, але однак ставлення до нього було певною мірою упередженим. Цю самотність певним чином компенсувало те, що кат входив у п’ятірку найбагатших людей Львова. У королівському місті його статус був надзвичайно високим. Самотність полягала ще й у тому, що кат жив на окраїні міста. На краю міста був монастир, а будиночок міського ката був добудований далі за монастирем. Ката мало хто турбував на його обійсті.
В житті ката,– так само, як і в житті інших людей,– були найрізноманітніші проблеми, і катові доводилося їх вирішувати. Однією з проблем було те, що коли його діти доростали до віку, в якому вже могли створити сім’ю, це було для них складно, бо ніхто не хотів знатися і родичатися з катом. Така проблема вирішувалася особливим чином. Певним, неодмінним обов’язком ката було те, що він мусив налякати публіку, яка дивилася страту, а вона складала десять тисяч людей… Це не завжди було просто, адже люди тоді часто дивилися страти, добре знали ката і всі його прийоми. Тому кат їздив у відрядження в інші великі міста,– так би мовити, для обміну досвідом. У тих відрядженнях він брав із собою дітей, його діти знайомилися з дітьми іншого ката, згодом – одружувалися між собою. У дітей ката родилися маленькі “катенята”, які ставали спадкоємцями батькової справи. І батько завжди брав з собою дітей на роботу, щоб вони переймали “ремесло”. З часом, якщо, наприклад, син столяра міг похвалитися виробом, який сам зробив, то син ката міг продемонструвати своє ремесло, скажімо, на домашніх тваринах, які в сім’ях катів довго не жили..
Згодом, з плином часу, ката звільнили з “привілейованої” посади – через те, що відмінили публічні покарання…”.

В кінці подорожі була страшна сцена (21+) страти міським катом ковбаси біля ресторану “М’ясо і справелоивість”, тому зйомка не велась.

Залишити відповідь