Мати Гцонцемдіми жила разом зі своєю дочкою і її чоловіком. Чоловік Гцонцемдіма полював, і його полювання було вдалим.

Одного разу він убив дукера. У цей день йшов дощ. Рано вранці він вийшов зі стійбища де вони жили всі разом,
і пішов на полювання, і йому вдалося вбити дукера.

Коли він приніс додому м’ясо, Гцонцемдіма сказала йому:

– Ти вже вбив стільки дукерів, чи не час нам повернутися до наших родичів? Адже ми так і хотіли зробити?

Але її чоловік відповів:

– Ні, ще рано повертатися. Я хочу ще пополювати тут на дукерів, щоб у нас було багато м’яса для твоєї матері.
Я хочу ще пополювати для родичів твоєї матері і повернутися додому з великою здобиччю.

– Добре, – сказала Гцонцемдіма.- Те, що ти говориш, – розумно. Ти пополюєш ще деякий час, вб’єш ще антилоп
і виробиш їх шкури. У моєї матері буде багато м’яса, а коли ти закінчиш виробляти шкури, ти зможеш зшити
для неї фартух з шкур.

Коли вони так домовилися, чоловік знову відправився на полювання. Ну, як би там не було, що б не трапилося,
тепер він обов’язково повинен вбити ще одного дукера! Він відправився вранці, погнався за дукерлм і переслідував
його до тих пір, поки нарешті йому не вдалося вбити його.

Якраз до цього часу виросли бульби шон, відмінні стиглі бульби. Вони дозріли, налилися, і їх уже можна було їсти.
Погоня за дукер завела чоловіка Гцонцемдіма далеко – як раз туди, де росли бульби шон.

Коли він повернувся в стійбище, то сказав своїй маленькій дочці:

– Вчора, коли я переслідував дукерів, я бачив місце, де ростуть бульби шон – зовсім стиглі, їх вже можна збирати.
Чому б тобі і твоїй бабусі не поїхати за ними?

– Так! – сказала маленька дівчинка.- Ми так і зробимо. Мати нехай залишиться вдома, а ми з бабусею підемо збирати шон.

І ось стара жінка вирушила разом з онукою. Вони йшли-йшли, поки не дісталися до того місця,
де батько дитини полював на дукерів.

Бульби були зовсім стиглі і круглі, як чоловічі яйця. Першою їх побачила дівчинка.

Вона закричала:

– Ми прийшли! Про це місці говорив батько? Бабуся, йди викопувати ці прекрасні бульби шон!

Але коли бабуся побачила їх, вона вигукнула:

– Гхвої-гхвоі-с-а-ка-гхвої, хві-хві-с-а-ка-хві! Чи не тут вчора твій батько полював на дукерів?
Чи не його це яйця впали на землю ?!

– Гей! – закричала дівчинка.- Що ти таке кажеш, бабуся? Ти сказала, що вчора мій батько тут …
Ти ображаєш мого батька ?! Ти ображаєш батька – кажеш, що це його яйця валяються тут на землі ?!

– Та про що ти, дівчинко? Не говори так! Про що ти тільки думаєш? Ти, мабуть, не розумієш, про що говориш.
Адже я поважаю свого зятя!

Але дівчинка тільки й сказала у відповідь:

– Бабуся, йди викопувати ці бульби, про які ми говорили. Іди викопувати ці бульби!

І стара жінка підійшла до неї і стала викопувати шон. Вона викопувала, викопувала бульби, а потім подивилася на те,
що вже викопала …

– О! – вигукнула вона.- Гхвої-гхвої-с-а-ка-гхвої, хві-хві-с-а-ка-хві! Вчора тут полював на дукерів мій зять,
і його яйця впали на землю! Хее-хее! Ось на що схожі його яйця. Ось так виглядають верхівки його яєць!

– Бабуся! – знову закричала дівчинка.- Ти ображаєш мого батька ?!

– Не говори так! – відповіла стара жінка Ти хочеш сказати, що я не поважаю інших? Припини ці балачки!
Що це на тебе сьогодні найшло?

І вони знову почали викопувати бульби, а потім вирушили додому.

По дорозі маленька дівчинка сказала:

– Я дуже зголодніла. Підемо швидше додому, ти підсмажити шон, і я з’їм!

– Добре! – відповіла бабуся. – Ти підеш прямо в стійбище, поки я зберу трохи дров.

І вони пішли далі. Коли вони наблизилися до стійбища, стара жінка стала збирати дрова і складати їх в свій плащ.
Вона збирала дрова, поки не набрала цілу в’язку.

А маленька дівчинка пішла вперед.

Коли вона увійшла в стійбище, то побачила вбитого дукера. Там уже був її батько – він убив дукера і повернувся в
стійбище, щоб оббілувати його.

Маленька дівчинка підбігла до нього.

– Батько! Ми з бабусею пішли разом, і вона смертельно образила тебе! Вона сказала, що там, де ти полював на дукерів,
на землі залишилися лежати твої яйця!

– Що ?! Як ти можеш говорити так ?! – вигукнув її батько.

Він продовжував оббіловувати дукера. Облупленого, він розрізав тушу, витягнув нутрощі і підвісив їх на дереві.
Потім він витягнув шлунок і очистив його від вмісту. Наповнивши шлунок кров’ю дукера, він теж підвісив його на дереві.

– Ну а тепер візьми нутрощі і віддай їх своїй бабусі. Нехай вона приготує їх, і ви обидві поїсте.

– Як? Вона так образила тебе, а ти хочеш, щоб я віддала їй нутрощі дукера?

– Уру-у-у! Так що це з тобою, дочко? Ти що, не знаєш, що таке повага до інших? Як твоя власна бабуся може когось образити?

Але дівчинка сказала:

– Не піду я до неї! Якби вона не образила тебе, я б віднесла їй нутрощі.

– Ну добре, я сам піду до неї, – сказав її батько.

Він зняв нутрощі з дерева. Потім він узяв плащ і закутався в нього.
Він взяв сокиру, сокира Гоба – велику і гостру – і сховав її під плащем.
Потім він попрямував через стійбище до вогнища своєї тещі.

– Ось, візьми нутрощі дукера. Я приніс їх тобі сам, бо твоя внучка відмовилася піти.

Він вийняв нутрощі і дав їй.

Потім він сказав:

– Чому люди ображають інших?

Стара жінка, витягнувши шию, глянула вгору, в обличчя зятю. Її шия оголилася, а він якраз стояв над ней.
– Цоп! – він відрубав їй голову сокирою.

А Гцонцемдіми не було там, коли померла її мати. З самого раннього ранку вона вирушила на пошуки їжі.
І її чоловік міг без перешкод заховати труп. Він витягнув труп з калюжі крові, а потім втягнув його в хатину.
Там він приховав всі сліди злочину. Але з перерубані шиї не перестаючи лилася кров. Він пішов, а кров все сочилася.

Чоловік Гцонцемдіма повернувся до своєї хаті. Він підвісив нутрощі дукери біля хатини своєї тещі,
повернувся і сів біля свого вогнища.

Поки все це відбувалося, Гцонцемдіма збирала їжу: ящірок, мишей, гнійових жуків. Частину вона їла, а частину збирала.
Вона збирала і складала в свій плащ, щоб віднести додому. Потім вона набрала в’язанку дров і теж поклала в плащ,
і нарешті вона рушила назад до стійбища.

Коли вона прийшла, її дочка і чоловік сиділи біля вогнища. Чоловік смажив дукера. Гцонцемдіма глянула в той бік,
де була хатина її матері. Їй здалося, що мати лежить і спить в хатині.

– Гей! – сказала Гцонцемдіма.- Що трапилося з матір’ю? Чому вона прийшла додому і відразу ж лягла?
Чому вона не розвела вогонь і не готує собі їжу, щоб поїсти? Їй би треба піднятися і приготувати їжу.
Чому вона лягла спати на порожній шлунок?

І вона розділила на купки їжу, яку принесла, – гнойових жуків, мишей, ящірок і все інше.

Потім вона сказала своїй маленькій дочці:

– Піди віддай це своїй бабусі. Нехай вона встане, розведе вогонь у вогнищі і приготує собі поїсти. Чому вона досі лежить?

Але дівчинка відповіла:

– Ні я не піду.

– Ти не підеш? – здивувалася Гцонцемдіма. Чому?

Коли Гцонцемдіма говорила це, вона вже відчула серцем, що трапилося. Її серце сказало їй, що дівчинка розповіла
про образу батька. Її серце сказало їй, що її чоловік вбив свою тещу і сховав її тіло.
Її серце сказало їй, чому дівчинка відмовляється віднести їжу в хатину старої жінки.

Тоді вона пішла через стійбище і побачила сліди крові.

– Так, я знаю все, – сказала вона собі.- Я вже все знаю. Моя дочка передала чоловікові слова бабусі, і ось що з цього вийшло.
Ну, я не покажу виду, що все знаю. Я просто покладу тут їжу і повернуся до своєї хаті.

І вона відійшла від хатини своєї матері і повернулася до своєї хаті. Вона навалила в вогонь дров, і вогнище став диміти.
Вітер ніс дим то туди, то сюди. І кожен раз, коли вітер змінювався, Гцонцемдіма пересаджувалася – так щоб дим весь
час відносило на неї, – тоді вона могла б непомітно поплакати. Її обличчя було залито сльозами.

Її чоловік запитав:

– Гей! Про що це ти плачеш?

– Уру! – голосно відповіла вона. Навіщо мені плакати? З чого ти взяв, що, я плачу – це просто дим їсть мені очі. Ну і вогонь!
– він весь час димить мені прямо в обличчя. Мені абсолютно нема про що плакати. Хіба не бачиш, що це дим їсть мені очі?

І кожен раз, коли чоловік питав її, чому вона плаче, вона говорила, що у неї очі сльозяться через дим.

Нарешті стемніло, і вони пішли спати. Чоловік відразу ж ліг, а Гцонцемдіма все сиділа на ліжку і гризла їжу,
яку вона принесла.

Її чоловік заснув, а вона все ще сиділа і думала ніччю. Вона думала про те, що її мати образила її чоловіка,
а дівчинка передала це батькові. Вона думала про вбивство, яке за цим послідувало.

– Ого! Ну почекай! – прошепотіла вона сплячому чоловікові.- Я до тебе доберуся! Ти вбив мою матір, а я вб’ю тебе!

Гцонцемдіма все сиділа і знову і знову думала про все це.

– Куру! – сказала вона собі.- А якщо я візьму один з його коротких списів і спробую вбити його цим списом,
– чи вдасться мені самій залишитися живою?

Вона обмірковувала все це.

Потім вона стала витягувати з зв’язки один спис. Але коли вона витягала його, списи з дзвоном стукнулися вістрями.
Цей дзвін розбудив її чоловіка.

– Гей! Що ти там звениш списами?

– Ну, ще чого! – різко заперечила вона.- На що мені здалися списи? Це ти почув, як дзвенять списи моїх братів,
– вони повинні прийти сьогодні ввечері. З чого ти взяв, що мені знадобилися списи?

Так вона намагалася заспокоїти його, щоб він своїми побоюваннями не зруйнував її задуми.

– Я почекаю! – сказала вона собі.- застану його зненацька і вб’ю!

Але він все не засинав, і вона не могла дістатися до списи вдруге.

Потім нова думка прийшла їй до голови:

– Не жити йому – адже у мене є ніж! Ось як я спробую вбити його!

І вона повільно, обережно вийняла свій ніж і засунула його в вогонь. Він лежав там, поки не розжарився.
Він розжарився до червоного!

І Гцонцемдіма зробила зі своїм чоловіком той же, що він зробив з її матір’ю, – так, вона вбила його!
Залишивши труп на місці, вона лягла спати.

Вранці вона зібрала кров своєї матері і приліпила цей згусток у себе в паху з лівого боку.
Потім вона зібрала кров свого чоловіка і приліпила її в паху справа.
Вона відтягнула труп чоловіка в кущі. Потім вона повернулася, витягла труп своєї матері з її хатини і
теж відтягла його в кущі.

Повернувшись, вона побачила, що поряд з її дітьми сидять якісь люди. Це прийшли молодші брати її чоловіка.

– Навіщо прийшли мої дівері? – подумала вона.- Що вони збираються зі мною зробити?

І тут її маленький син підбіг до одного з них:

– Дядю! Дядю!

Гцонцемдіма знала, що він збирається сказати:

“Мати вбила мого батька! Тепер ви знаєте”. Тому вона схопила маленького хлопчика і відвернула його увагу.

Ну а брати зібралися йти. Вони сказали, щоб Гцонцемдіма зібрала свої речі і пішла з ними.

Тоді вона набрала всіляких колючок: колючок “ранкової зірки”, шипів цгамі-цгамі – всяких – і була готова.

Вона так швидко зібралася, що встигла раніше за них.
Ось так вона і втекла з стійбища і побігла до своїх родичів – туди, де жила рідня її матері, рідня її батька,
її старші брати і всі їхні діти.

Тим часом в небі стали збиратися грифи. Молодші брати чоловіка стали перемовлятися між собою:

– Що потрібно тут цим грифам? Що могло зацікавити їх, через що вони все тут зібралися? О-ох!
Ви тільки подивіться, як вони ляскають крилами!

Але ось грифи стали спускатися. Вони опустилися на труп чоловіка Гцонцемдіма, і вони опустилися на труп її матері.
Брати побігли туди, куди вони спустилися, і побачили, як вони бенкетують на трупах.

– Куру! – закричали вони. – Ось що вона зробила! Так ось що намагався розповісти нам хлопчик про свою матір
– вона вбила його батька! Але вона не дала йому доказати. Тепер ми повинні залишити тут труп брата,
а пізніше повернутися, щоб поховати його.

Дізнавшись про те, що трапилося, вони, не втрачаючи часу, кинулися навздогін за Гцонцемдімою.
Вони йшли і йшли по її слідах і незабаром майже наздогнали її.

Але Гцонцемдімі допоміг син. Вона сказала дитині:

– Нас переслідують мої дівері. Допоможи мені – постеж, чи не з’являться вони позаду.
Як тільки ти їх помітиш, скажи мені! А то вони хочуть нас убити!

Потім Гцонцемдіма стала кидати позаду себе колючки “ранкової зірки”.

І ось брати натрапили на колючки. Шипи покололи їх ступні. Брати ледве шкутильгали і тільки й думали,
як би їм вибратися звідти.

А тим часом Гцонцемдіма і її син втекли далеко вперед.

Ноги братів були покарбовані шипами. Нарешті їм вдалося вибратися з цього місця.
Вони зробили великий гак, і знову стали переслідувати Гцонцемдіму.

Ну а дочка Гцонцемдіми, маленька цесарка, все дивилася, чи не з’явиться хто позаду.
І ось вона побачила, що брати батька знову наздоганяють їх.

Тоді вона закричала:

– Касаса-аа-тсве-тсве! – Вони вже зовсім близько! – Тсве-тсве!

– Що робити? Що ж мені робити? Адже я помру зараз, і нема кому допомогти мені! – сказала Гцонцемдіма.

Потім вона розкидала великі шипи цгамі-цгамі, у яких такі довгі голки.

Коли брати дісталися до цього місця, вони ступили прямо на шипи.
Шипи були такі величезні, що на шматки розірвали їх сандалі.

А Гцонцемдіма і її дочка побігли далі. Сонце палило, але вони продовжували бігти з усіх сил.

У небі висіла одна-єдина хмаринка. Гцонцемдіма заговорила з нею, вона сказала:

– Що ж ти мені нічим не допоможеш? Адже мене ось-ось вб’ють! Хіба ти не бачиш, що відбувається?
Чи не бачиш, що мене зараз уб’ють?

Ну, і хмара взяла і допомогла їй. Дочекавшись, поки дівері Гцонцемдіма зупиняться на нічліг і залізуть
в хатини разом зі своїми дітьми, хмара обрушила на них таку жахливу злива, що воан ледь не вбила усіх їх.
Вранці вони тремтячи вибралися з хатин, щоб розвести вогонь і обігрітися, і тут хмара знову обрушилася
на них проливним дощем. Вони збилися в купу і тремтіли.

Ну, а як ви думаєте, що вони зробили потім?

Вони сказали:

– Хіба наш дідусь не посилає нас знову слідом за нею? Ходімо, ходімо ж! Раз вона вбила нашого брата,
вона не повинна залишитися живою! Вже на цей раз ми її спіймаємо! Коли вбивають таку людину,
як наш старший брат, він повинен бути помщеним!

І брати покинули становище і йшли, поки не дісталися до джерела. Тут вони збиралися убити Гцонцемдіму.
Вони засіли в кущах біля джерела і чекали, коли вона прийде.

Поки вони там чекали, люди спустилися до джерела, щоб набрати води. Побачивши братів, вони поспішили назад,
до Гцонцемдіми, щоб сказати їй про це.

– Прийшли твої дівері! Вони вже тут. Будь обережна, вони прийшли вбити тебе!

– Так, – сказала вона, – невже ви думаєте, що я не знаю про це? Звичайно, я вже знаю … Я знаю, що вони тут.

І вона сказала своїй бабусі:

– Коли я піду звідси, бабусю, знаєш, що я попрошу тебе зробити для мене? Ти побачиш, як щось полетить до тебе від джерела.
Воно підлетить до тебе і всядеться на твій хребет, на самий верх. Це “щось” – кров з мого серця.
І ти повинна тут же засунути це в мішок! Так, прошу тебе, поклади це в мішок!

Потім Гцонцемдіма спустилася до джерела. Брати зачерпнули з джерела ківш і подали їй напитися – але не води, а бруду.

– Гей! – сказала вона.- Навіщо ви це робите? Раз вже ви вирішили вбити мене, дайте мені принаймні напитися чистої води,
щоб моя кров легко могла витекти.

Тоді брати зачерпнули їй чистої води. Потім вони витягли свої ножі і встромили в неї.

Кров із серця Гцонцемдіма вилетіла – з верхньої частини її хребта і полетіла – гдеді! – прямо до верхівки хребта її бабусі.
Бабуся швидко схопила її і поклала в мішок.

І ось всередині мішка стала рости якась істота. Вона росла, росла і росла, поки не стало дорослою людиною.
Але вона все ще жило в мішку потай від усіх.

Одного разу все жінки стійбища, крім бабусі, вирушили збирати їжу. Коли вони поверталися, то почули,
як хтось в стійбищі товче нгхн.

– Гей, послухайте, – сказали вони, – хто це товче нгхн? Хто б це міг товкти нгхн в нашому стійбищі?
Ми вже майже прийшли: давайте поспішаємо і подивимося, хто це.

Коли вони увійшли в стійбище, то закричали:

– О-о-о! Звідки взялася ця красуня? Але ж це ж наша старша сестра, наша тітка,
наша – ким-б-вона-всім-нам-ні-припадала – привіт нашій родичці! Вона знову з нами!

І вони вітали її і радісно обіймали. Вона стала жити з ними.

Так минув певний час. Але одного разу молодші брати чоловіка придумали ось що:

– Давайте тепер візьмемо її в дружини! – сказали вони один одному. Не варто більше говорити про те, щоб вбити її,
– адже вона така прекрасна! Таких не вбивають – на них одружуються.

Але один з братів не погоджувався:

– О! Вона, звичайно, прекрасна, але хіба наш старший брат був потворний?
Він теж був прекрасний, а вона його вбила – чому ж ви говорите, що ми не повинні її вбивати,
а повинні замість цього взяти її в дружини?

Брати все сперечалися і сперечалися: “Давайте візьмемо її в дружини!” – “Ні, давайте вб’ємо її!” – кричали вони один одному.

Але врешті-решт вони вирішили одружитися на ній. І ось всі вони – їх було дуже багато – вийшли зі свого стійбища
і вирушили за нею.

І вони привели її з собою в їх стійбище. Коли вони дісталися, Гцонцемдіма вийняла свій чудовий ріг, який вбиває людей.

І ось вона дунула в нього:

– Н-ааааа! Що ви таке надумали, а? Спочатку ви вбиваєте мене, а тепер ви збираєтеся взяти мене за дружину?
Що ще за весілля ви задумали? І якщо вже ви зібралися одружитися зі мною, то я подбаю, щоб всі ви померли!
Ніхто з вас не отримає мене в дружини!

Так все і сталося. Вона всіх їх знищила рогом. Всі до одного брати померли.
Вони були вбиті, мертві, і ніхто з них більше не ожив.

А Гцонцемдіма повернулася додому, в своє стійбище.

Ось які історії відбувалися в давно минулі часи.