Lucius Aurelius Verus / Луцій Аврелій Вер

Стародавній Рим

Луцій Аврелій Вер (15 грудня 130 – лютий 169) – римський імператор з 07.03.161. Походив з сенаторської родини Цейоніїв.

Коли його батькові, Цейонію Коммоду, було вже більше ніж 35 років, його призначив наступником бездітний імператор Адріан. До цього вже не одне покоління Коммодів грало помітну роль у державі, займаючи вищі посади, аж до консульської. Після усиновлення імператором Цейоній був призначений намісником Паннонії і командувачем армії на Дунаї. Він дуже непогано впорався зі своїми обов’язками, але, повертаючись до Риму, раптово помер від туберкульозу легенів. Луцію було на той час всього 8 років. Престарілому і теж хворому Адріану довелося обрати іншого наступника, Антоніна Пія. Проте імператор наказав йому усиновити осиротілого сина Цейонія і 17-річного Марка Аннія, котрий згодом, як відомо, увійшов в історію під ім’ям Марка Аврелія.

Обидва хлопці стали виховуватися разом під опікою Антоніна Пія, який на той час обійняв імператорський трон. Обидва вчилися у тих самих вчителів. Один з біографів того часу стверджував, що Вер щиро любив своїх учителів і був навзаєм їхнім улюбленцем, однак, як поспішає додати цей же біограф, особливими здібностями хлопчик не відрізнявся. Луцій був нормальним хлопцем, добрим і веселим, схильним до розваг (любив полювання, ігри, заняття спортом, гонки на колісницях), але у всьому цьому дотримувався міри – у всякому разі, до пори до часу.

До його вдачі та схильностей з тривогою придивлялися інші: Луцій народився 15 грудня, тобто того самого дня, коли – майже сто років тому – побачив світ недоброї пам’яті імператор Нерон. Стародавні римляни з великою повагою ставилися до астрології, гороскоп мав величезне значення, а гороскоп Луція дуже нагадував гороскоп Нерона. Варто було комусь висловити це побоювання, як воно тут же стало надбанням поголосу з обростанням новими страхітливими подробицями. Тепер вже будь-який крок молодої людини, будь-який його вчинок тлумачились упереджено. Луцій же не надавав значення своїм недолікам і не збирався їх приховувати, залишаючись простим і природним, ніколи ні в чому не прикидаючись, хоча це не допомагало, а можливо, навіть приносило шкоду.

Луцій виріс — тепер це був красивий, ставний, з благородними рисами обличчя, орлиним носом молодий чоловік, із густим світлим волоссям, сильно кучерявим, що закривало чоло. Носив він, за модою того часу, і невелику борідку. Чоловічу тогу вперше одягнув у 15 років. Прийомний батько Антонін Пій, тоді вже імператор, відзначив цей день урочистими ігрищами.

Потім молодий чоловік почав робити кар’єру, ставши всього в 24 роки консулом. Зрозуміло, про це подбав батько, хоча той же батько недвозначно дав зрозуміти, що своїм спадкоємцем вважає Марка Аврелія, надавши тому титул цезаря. Відповідно до волі імператора, сенат уже в день смерті Антоніна Пія, 7 березня 161 року, передав всі імператорські титули, звання і привілеї Марку Аврелію. Але той, на загальний подив, попросив вважати молодшого брата його співправителем. Зрозуміло, імператору в проханні не відмовили.

Тим часом від Риму відкололися невеликі васальні держави по межах імперії, а на троні Вірменії сів парфянський князь. Ворог вступив у межі Сирії і розгромив військо її намісника. У цій ситуації Марк Аврелій поспішив відправити співправителя на боротьбу із загарбниками. І не тому, що розраховував на його здібності воєначальника. У Луція Вера не було ніякої військової освіти, але він був порівняно молодий (у 161 році йому було всього 30 років, а самому Марку – вже за сорок), здоровий, отож зовні був втіленням ідеального римського воїна. До нього приставили кількох чудових бойових генералів, в тому числі і Авідія Кассія родом з Сирії. Проте, рушаючи на війну, молодий імператор вів себе не дуже войовничо. Він зовсім не поспішав в район боїв, йому дуже вже не хотілося залишати спокійну Італію. Діставшись до півдня країни, він віддався там розвагам, і навіть занедужав, об’ївшись за бенкетним столом.

Навіть прибувши нарешті до Малої Азії, Луцій Вер знову в першу чергу думав про власні розваги, а не про війну та армію. Саме тут за чотири роки він зміг насолодитися життям повною мірою. У Римі він не міг собі такого дозволити, а тепер у Сирії, де він був повновладним імператором, він розвернувся на повну силу. Всі його примхи і пригоди дуже нагадували молодого Нерона, але, на відміну від нього, Луцій Вер ні тоді, ні пізніше своєю владою не зловживав. В ньому не помічалося ніяких амбіцій володаря з необмеженими повноваженями, що, напевно, високо цінувалося Марком Аврелієм та його прихильниками. Солідні римські політики, в тому числі й імператор, журилися з приводу легковажної поведінки Луція, але, можливо, в глибині душі були цьому навіть раді.

Тим часом, поки Луцій Вер з головою занурився в насолоди, його воєначальники не втрачали часу дарма — билися і перемагали, і перш за все Авідій Кассій. Римські війська витіснили парфян з меж імперії і вступили до Вірменії, Месопотамії, Мідії. Кожна перемога приносила імператору додаток до його титулу почесних звань: Armeniacus, Parthicus, Medicus — Вірменський, Парфійський, Мідійський. У 164 році йому, правда, довелося ненадовго з’явитись перед військами на Євфраті, щоб підняти бойовий дух армії, але Луцій поспішив звідти швиденько забратися, причому під слушним приводом: поспішив до Ефесу, щоб зустріти свою наречену, Аннію Луцілію, доньку Марка Аврелія, з якою побрався три роки тому.

У 166 році був укладений вигідний для Риму мир, і Луцію Веру вже не було необхідності залишатися в Сирії. Неохоче розлучався він з цією країною. Щоб розважити себе, прихопив з собою до Італії безліч акторів, музикантів, циркачів обох статей. Частина з них супроводжувала імператора під час його тріумфального в’їзду в римську столицю. Втім, тріумф здійснювали обидва імператори: Марку Аврелію теж були присвоєні всі згадані вище почесні звання, хоча він був ще далі від фронту воєнних дій, ніж Луцій.

Тим часом Риму знову стали загрожувати вторгнення німецьких племен і сарматів. Кордон по Дунаю виявивя порушеним в декількох місцях, варварські набіги сягнули альпійських та паннонських провінцій. Пройшовши через гори, маркомани і квади вторглися в межі Італії і взяли в облогу місто Аквілею. Обидва цезарі очолили армію і повели легіони до кордонів імперії. Відбувалося це восени 167 року. Марк Аврелій виконував свій військовий обов’язок з повною віддачею і з усією рішучістю, як, втім, він виконував і всі інші державні обов’язки. Луцій Вер обмежився тим, що в усьому слідував братові. Після того, як ворог був відігнаний і кордон укріплено, Луцій почав переконувати брата швидше повернутися до столиці, і обидва цезарі на початку 169 року вирішили повертатися в Італію. З Аквілеї вони на одному ридвані рушили в напрямку до Патавіуму, сучасної Падуї. Коли вже під’їжджали до Альтінуму, у Луція стався апоплексичний удар, в результаті якого він втратив мову і через три дні помер. Було йому тоді 39 років, а царював він 8 років.

Марк Аврелій до кінця залишався лояльним стосовно брата. Він звелів помістити прах Луція в мавзолей Адріана і домігся в сенаті зарахування покійного до сонму богів.

Залишити відповідь