You are here
Home > Історія >

Книга Йони. Переклав Пантелеймон Куліш.

І

І надійшло слово Господнє до Йони Аматіонка таке:
«Устань, подайсь у Ніневію, в город великий, і проповідуй проти нього, бо ледарства його дійшли до мене».
Йона ж устав, щоб утікати від Господа в Тарсис, і, дійшовши
до Яфи, знайшов корабель, що йшов у Тарсис, заплатив гроші
за переправу і вступив на нього, щоб на ньому одплисти в Тарсис
перед лицем Господнім.
Господь же послав на море велику бурю, і постала на морі лиха
хуртовина, так що кораблеві приходилось розбитись.
І полякались моряки, й почали взивати кожен до свого бога.
І викидали в море склад із корабля, щоб його полегшити. Йона
ж зійшов усередину на дно, ліг та й заснув твердим сном.
І прийшов до нього керманич корабельний та й каже: «Як тобі
спати? Вставай, покликни до твого бога; може, сей бог зглянеться
на нас, і ми не погинемо».
І говорили вони один одному: «Ось, киньмо лишень жереб,
щоб довідатись, за чию провину сталась нам ся пригода». Як же
кинули вони жереб, упав він на Йону.
І кажуть вони йому: «Скажи ж нам, за яку провину сталась
нам ся пригода? Яке твоє діло й звідки ти йдеш? Де твій край, і
з якого ти народу?».
І він відказав їм: «Я єврей і почитаю Господа Бога небесного,
що сотворив море й увесь суходіл».
І полякались вельми люди, і сказали йому: «Що се ти зробив?».
Бо довідались, що він утікав од Господа, він-бо їм признався.
Питають його тоді: «Що нам з тобою почати, щоб море втихло
про нас?». Бо море не переставало яритись.
Тоді він сказав їм: « Візьміте мене та й вкиньте мене в море;
тоді воно втихне про вас; я-бо добре знаю, що ся страшенна хур-
товина прийшла на вас через мене».
Але ті люди силкувалися добитись до берега, та се їм не вда-
лось, бо море не переставало яритись проти них.
Тоді покликнули вони до Господа й мовляли: «Просимо тебе,
Господи! Не дай нам згинути за життя сього чоловіка, й не винуй
нас, наче б ми безвинну кров пролили; ти-бо. Господи, вчинив,
що тобі сподобалось».
Тоді взяли вони Йону та й вкинули в море; і перестало море
яритись.
І полякались ті люди вельми перед Господом, принесли Госпо-
дові жертву й обреклись обітами.

II

Господь же повелів великій рибі проглинути Йону; і був Йона
у череві в риби три дні й три ночі.
І молився Йона Господеві з черева в кита, і промовляв:

«В смутку моєму покликнув я до Господа,
І він вислухав мене;
З черева преісподньої взивав я,
А ти почув мій голос.
Вкинув єси мене в глибінь, у серце моря,
І води обгорнули мене;
Всі води, всі хвилі твої
Проходили надо мною.
Вже я думав:
Відкинений я від очей твоїх,
А тепер чей я знов побачу
Храм твій святий.
Обняли мене,
Добирались води до душі моєї,
Безодня зачинила мене в собі;
Морські трави обвили голову мою.
Попід підвалини гір потонув я,
І земні засуви замкнули мене, здається, навіки.
Але ти, Господи Боже мій,
Виведеш душу мою з сієї глибини пекельної!
Як душа завмирала в мені,
Спогадав я за Господа,
І ось молитва моя дійшла до тебе,
До храму святого твого.
Хто марні й ложні боги шанує,
Той покинув Милосердного свого.
Я ж голосом похвали принесу тобі жертву;
Чим обрік себе, те я й сповню;
В Господа-бо одного — рятунок!»

І повелів Господь киту викинути Йону на сушу.

III

І надійшло слово Господнє до Йони вдруге:
«Вставай, подайсь у Ніневію, город великий, і проповідуй
в ньому, що я повелів тобі».
І встав Йона, й подавсь у Ніневію, як повелів Господь; Ніне-
вія ж була великий город, на три дні ходи.

І почав Йона проходити город, скільки мож за один день пе-
рейти, й проповідував, говорячи: «Ще сорок день, а Ніневія стане
розвалищем».
І повірили ніневійці Богу: оголосили піст і понадівали воло-
сяниці, від найбільшого та й до найменшого.
Бо поголоска про се дійшла до царя ніневійського,— і встав
цар із свого престолу, скинув із себе царську одежу свою, й за-
кутавсь у волосяницю, і сів на попелі.
І звелів сповістити в Ніневії й заповісти від імені царського
й вельмож своїх: «Щоб ні люди, ні скотина, ні воли, ані вівці ні-
чого не їли й не пасли, та й води не пили;
Та щоб окриті були вереттям — людина й скотина, й, скільки
сили, взивали до Бога, та щоб кожне покинуло ледачу дорогу свою
й неправедні вчинки рук своїх.
Хто знає, може, Бог іще змилосердиться й відверне від нас
палаючий гнів свій, і ми не погинемо».
І побачив Бог їх учинки, що вони покинули свою ледачу доро-
гу, й пожалував Бог наслати на них те лихо, яким їм був загрозив,
і не наслав.

IV

Йона ж розсердився тяжко й запалав гнівом.
І моливсь Господеві, й промовив: «О Господи, хіба ж не се го-
ворив я, бувши ще в моїй країні? Тим же то й хотів утекти в Тар-
сис; знав-бо я, що ти — Бог благий і милосердний, довго-
терпеливий і багатий на ласку, та що маєш спожаління над
нуждою.
Візьми ж у мене душу, Господи, бо лучче мені вмерти, аніж
жити».
Господь же сказав: «Чи ж слушно се тебе так розсердило?».
І вийшов Йона з міста, й осів від східного боку міста, та й зро-
бив собі там будку, та й сидів у холодку, визираючи, що станеться
з городом.
А Господь Бог виростив ростину, й знялась вона понад головою
в Йони, щоб мав тінь над головою, та щоб успокоїв свою досаду,
і Йона вельми зрадів тій ростині.
Як же назавтра вранці почала зоря зоріти, повелів Бог черв’я-
кові, щоб підгриз ростину, й вона всохла.
А як зійшло сонце, послав Бог гарячого восточного вітру,
і сонце припекло Йону в голову, так що він зовсім ізов’яв,
і бажав собі смерті, й сказав: «Ліпше мені вмерти, аніж так
жити».

І промовив Бог до Йони: «Чи то ж бо тобі так досадно через
ростину?». Він відказав: «Досадно, хоч би й умерти».
Тоді сказав Господь: «Тобі жаль ростинки, дарма що ти коло
неї не поравсь і не зростив її,— що за одну ніч виросла й за одну
ніч поникла;
А мені б то та не жаль було Ніневії, великого городу, що в ньо-
му більш ста й двадцяти тисяч чоловік живе, що не вміють роз-
пізнати правиці од лівиці, та й так багато скотини?».

Top