Брязкають ключі в коридорі, грюкають двері. Сниться Омелькові — на бубон, на скрипку це грають у його. І він це вбратий, розчісаний за столом сидить. Синя чумарка на йому, сорочка вишита. Платком шовковим йому рука перев’язана. Вусики чорні, брови. Такий пишний. Поруч з ним — гарнесенька, чорнобрива Марусина його, у квітках, у намисті. Проти їх — дружки, маківочки такі, співають весільної їм. На столі коровай, васильки, шишки. А там чоловіки, жінки випивають, закусюють, щастя-здоров’я молодим посилають. Всміхаються молоді: він, Омелько, Марусина, вклоняються.

— Бері хлєб! — крикнув хтось.

«Ага,— сниться Омелькові,— це ділить коровай підстаростий. Так, так. А який рушник широкий через плече он у його!».

— Хлєб бері! — знов ще дужче і так по-салдатській противно хтось крикнув.

«Так… хіба… що це?» — промайнуло в Омелька. Протирає очі, підводиться. Де це він? Дивиться. Біля дверей стоїть хлібопек Васька у бушлаті, з пайками в руках. На порозі — діжурний з револьвером під боком, червоний, пикатий.

«А де ж… де ж підстаростий, весілля? — тьохка в Омелька. Положив ті пайки біля себе на нарах, такі чорні, глевкі; сидить лупа очима…— Так от!.. Це в тюрмі він?.. у тюрмі!.. Так і є. Грати он залізні, товсті; стіни суворі, страшні, попідвожені чорним. Блощиці он червоніють на їх… ху!.. пороздавлювані. Сміття он, цвіль у кутку,— стоніг там, стоніг. А сморід!.. Товариші ось хропуть. Яким же брудом повкривані вони! Заяложеними ряднинками якимись. А сорочки які визирають у їх! Мішки засмальцьовані, вонючі якісь. Скільки в їх кузок! Така ж сама й у його. А он ще бушлат який лежить у головах!.. Так от!.. Тільки вусики чорні, брови й при йому. А де ж чумарка синя, сорочка цяцькована?! Значить… то тільки сон був! Як же це так! Ех! — зітхнув.— І то ж люде! Ні скривдив нікого, ні вкрав нічого нігде, а от… сиди у такому. Що, якби це його так Марусина побачила!.. Марусина… Щебетав соловейко, зорі мигали, вітерець пахучий шарудів вишеньками, і він… так з нею голубивсь тоді. Ще ж так недавно! Збирався до неї старіст засилать, жить, хазяйнувать з нею… Ех, дівчино люба, хороша! Поткнись до тебе тепер. Що тепер твій батько, темний прибічник багатирський, заспіває йому? «Острожник»,— скаже. А все багатирі. Що тільки ж і того, що посперечався з ними. Та ні. Позахоплювали землі по півсвіта, позажирали усе і тепер… «Не смєй!»… Зорюють он толоку вони, огороджуються… Нігде і скотини попасти чоловікові бідному. Ех!» — почухавсь. Позирнув на вікно: так уже світло в йому. Це вже там сонечко зійшло, люде це там як вештаються! Стиснув зубами, одсунув свій матрац од стіни трохи, поклав там пайки,— стола нема,— ліг. Тарканів-тарканів поз стіну ту. Далі лежав Максюта Сашко, «фартовий». Такий: у бачках, білявенький, худенький, очі швидкі. Потім — циган Кроль, чорний, кучерявий, з борідкою, «блатним» себе зве. І поз другу стіну, обдерту, цвілу, лежав Яків Бровко, блідий собі чоловічок, русявий. Не вспів ще Омелько натягти «одіяло» на себе, як знов забряжчали ключі.

— Встать! — десь гукає діжурний.

— Здорово! — чуть, хрипить старший.

— Здравія желаєм! — гукають йому.

Надійшла черга й до наших хлопців, посхоплювались, враз руки «по швам», стоять вряд. Поздоровкалась до їх пика з вусищами, надряпала «4» на дощечці, далі пішла.

Згортають матраци, вмиваються над діл з чашечок.

— Ну, ето пошла скучіще уже,— позіхає Сашко.— Уночі хоч не так воля кортить.

Омелько:

— Еге. Або хоч сон який присниться тобі.— Помовчав.— Ех! — чухається.— Ну й снилося ж оце мені!.. От! — Усміхнувсь.— Дівчина снилась.

— Да,— оскирнувся Сашко.— Снілась і мнє нонче маруха. Сьо-то ніби мнє, про барахло тощо зразу,— барахольщіца сама,— далі сідім і етак… ех, чорт возьмі, только сном і жівьош!

Бровко втирається «одіялом».

— А мені воли снились,— обізвався.

— Щаслівой… На волю підеш,— Сашко йому.

— А воли — воля,— всміхається Бровко.— Повинен би суд оправдать, значить, мене… Бо й справді: пухнемо з голоду я, діти, жінка. Кланяюсь-кланяюсь жлобам: хоч на раз спекти борошенця мені… Ні. Ну, сам… хе-хе!

Циган так заздро подививсь на Бровка.

— Еге, на волю… а я…— сів на матраці згорнутому,— мені, парінь, клюква снилась. Наллють, знаю. А проте… брешуть вони… до жлобів робіть не піду і сідать на скамейкі не кину.

— Молодець, циган,— ляпає Сашко по спині його.— А признайсь,— питає,— багато вже скамейок перетягав за свой вєк?

— Ого! — реготить циган.— Дай Бог здоров’я стільки.

— Ти приставай, брат, у скокарі, как я вот. То лі дєло! Пошевелівай сібє в городу з шпалєром.

Дивиться Омелько на Сашка, на цигана. Скамейки… шпалер…

— Про віщо це вони? — питає в Бровка.

— Хе-хе! — реготить той.— Ти й не знаєш? Що то значить новак. Це по-фартовому так. Навчивсь уже й я так за шість місяців ось… Хе-хе! От слухай: шпалер — лівольвер тобі; скамейка — кінь; клюква — церква.

Одчиняється камера. Діжурний:

— Ану, виносі матраси, на оправку іді, бері швабру, скорєй!

* * *
Роз’ялозили хлопці бруд шваброю в камері,— смердить, страх. Набрали окропу, заварили цикорії, сидять над нею на нарах. Сашко й циган то на сахар Омельків, то один на одного так позирають. У їх нема й грудочки, а в Омелька… бере з ворочка, кусає. Кашлянув Сашко, оскирнувсь до цигана, далі:

— Сідел з нами как-то мужік одін. От їщо жлоб! Фраїр настоящий. Приїжджають на свіданіє до ніво, пирогів, хліба привозять йому і нікогда он тібє первий не дасть. Ну, і було же йому! Заберьом бувало усьо у ніво, а самого… под нари.— Моргає до цигана, показує йому на сахар Омельків.

Дивиться Омелько на їх.

«Так от напасть,— думає.— Сахарю в ворочку з півхунта всього, сидіть хто його зна поки, а не дай їм — і мені те, чого доброго, буде. От аріяки такі…». Розгортає ворочок.— Беріть, братця,— всміхається.

Ламають хліб, «чаюють». Чаює й Бровко: солі дрібочок кусає.

— Вот і бачу, что человєк,— оскиряється Сашко до Омелька.— Єсть — бері. Вєрно. Так і нада. А то… Жалко, что я тоді зовсім не пришив того гада. Сідєл он, сказують, за то, що вора побив. Ну, не знав я цього. Мало сидів, сука, і дуріл всьо.

Попили «чай».

— Що ж тепер? — потягається Сашко.— Покуріть би.

— Егє,— тре долоні циган.— Якби сєно оце.

— Да-а,— чвиркнув Сашко.— На прогулку підем, вистрєліть у політікі нада.— Пройшовсь сюди-туди, од нар до дверей, постояв, далі: — А тепер… що ж… Ложісь, брат,— до хлопців. Простилає бушлат на нарах, лягає.

— Чі ложісь, то й ложісь,— оскирнувсь циган. Кинув бушлат, ліг і собі. Омелько з Яковом походили трохи по камері, тісно, покрутились тільки, теж полягали. Тихо.

— Оце, якби хоч казки якої…— обізвавсь згодом Омелько.

— Куріть хочеться, брат,— чвиркнув Сашко. Помовчав.— Полуціган, може, в тебе хоч потерть є яка?

— Чудак, батя. Ось у самого котиться слина.

— Ан-ан що павук виробляє! — показує на стелю Бровко.

Мовчать.

— Ну, такі ж і барішня ота політічіська гарна! — оскиряється циган.— Гуляєш, а вона так дивиться на тебе в вікно, так дивиться… Очі… ах! — цмокнув, погладжує вуси.

— Ех,— чухається Омелько.— Хоч би заснуть, та ще щоб приснилось таке!

Знов тихо.

Сашко:

— А встань, Бровко, подивись: яка камера гуляє. Скоро черга до нас?

Підвівсь той до вікна.

— У… ще тільки друга.

— Ху ти… в закон, вєру!..— вилаявсь Сашко. Повертається на другий бік.— Та хоч би, суки, матраців не одбирали на день.

* * *
Увіходять хлопці з прогулки сумні такі, особливо Сашко. Замкнув діжурний камеру, і він:

— Покурім чорта з два,— до цигана почав.— І то ж… а їщо блатной он, скамєєчнік. Кінулі тібє, ну і хапай.

— Еге, хапай,— виміряється циган,— як я: хіп!.. а тут: «што? подай сюди»,— масалка.

— По-о-дяй сюди! — кривить Сашко цигана.— От їщо… бароха. Тобі було б… е…— махнув рукою,— шмари беззубої не стоїш.

Сопе, ходить по камері. Циган стоїть, усміхається.

— Не журісь, брат, батя,— почав.— Буде черв’ячка заморіть.

Зупинився Сашко.

— А хіба… такі єсть сєно?

— Парінь, бичків наполов за сортіром.— Витягає аж цілих три з пазухи.— А щьо, дивись, які повні.

Повеселішав Сашко.

— Давай огню,— усміхнувсь.— Де пувічка? Сейчас викрешем.— Кинувсь до вікна.— А ви бері книжку… де книжка?.. робі папіросу.

Ухопив Бровко якесь житіє на нарах в кутку, одриває на цигарку з його.

Циган: «Мі, цігани, добрі люде: щьо побачим, наше буде, гоп, ту ля-ля!» — підстрибнув, давай танцювать.

— Ти, хурделе-бателе! — Сашко до його.— Почують, то… знов закурім.— Довбеться під шибкою в рямцях.— Што за чорт? де пувичка? Я сюди її клав.

В коридорі щось кашлянуло, затупало. Зскочив Сашко од вікна.

— А ви зачєм табак уголовним з окон бросаєте? — почувся голос старшого од політичної камери.— Вам самім по болєзні куріть разрєшено, а ви… Смотрітє: у нас ні гдє-нібудь… Запретім і вам куреніє, жалєйсь тогда на нас.— Іде коридором.— А ви, діжурний… Смотрєть лучше нада за німі. А то… пошлі вось тє на прогулку, я туда, і… пувічка стальная у ніх. Чья ето пувічка? — захрипів у прозурку до хлопців.— Сказивай!.. А ти, морда циганська, зачем у тєх под окнамі лазіш?.. Смотрі… ти нарвешся у меня…— Повернувсь до діжурного:— Смотрітє мнє: без прогулкі і без кіп’ятку до завтра ету камеру й ту.

Дивляться хлопці. Сашко побілів-побілів.

— Так от, гади! — прошепотів.

* * *

Пообідали. Брудне щось, брудне їли: з напівгнилою картопелькою щось, з бур’яном якимсь, з комахами, крильцями; чи юшка, чи борщ — і самі не знають. Була й каша: таке мутне, гливке, слизяве щось. Виставили в коридор бачок жерстяний, на «оправку» сходили. Що ж тепер? Дехто по камері плутається, дехто сидить. Омелько стоїть, нюхає бур’янинку якусь, надворі під мурами вирвав.

— А что єслі б заснуть,— починає Сашко,— чи не скорєй би день прошол.— Простилає бушлат.— Ех ти, лежня панська, жість меркотанська.— Ліг, за ним і інші.

— Чорта з два заснеш,— перекидається циган,— як тільки те й робим, щьо лежімо.

— Еге,— чухається Бровко,— ось, єй-бо, так уже пооблежував боки.

Припікає сонце в мури і в одчинене вікно так уже паше. Вітерець ні подихне в камеру. Камера манюсюсінька, колись була одиночкою. Страх парко. Розігрівся бруд і ще дужче смердить.

Циган:

— Та й скупалося б оце, матері його ковінька!

— Еге,— позіхає Бровко.— Лежу й бачу неначе: вода чиста-чиста… Латаття… рибка на дні.

— Ех,— обізвався Омелько.— Це в селі у нас… рай. Річка, верби, лука… Підеш було… от!..— тулить бур’янинку до пики. Помовчав.— А що, як, бува, і довго сидіть отак прийдеться?! Подать би прошеніє куди.

Бровко:

— До прокурора якби: судить швидче нехай.

— П-і-ішли вони!..— огризнувся Сашко.— Подавав я уже, і ось… півтора годи суда жду.

— Півтора годи! — здивувався Омелько.— Оце так у тюрмі?.. Ой-йо-йо!..— Подививсь на Сашка так злякано.— Та це й мені… так?!

Мовчать усі.

Омелько:

— А там ще як суд прижарить.. от!.. ех!..— повернувсь на другий бік, нічого.

— Ху ти… в вєру, жість!..— лається Сашко.— Аж дух запирає.— Взяв бушлат, перейшов додолу.

Омелько:

— А як це там на волі людім?

— Пішли вони, гади! — прошипів Сашко.

— Добре срочним,— позіхає циган.— Пускають на роботу їх… побуде на волі він… покурить… Добро! А вже нам, слєдственним…

Тихо.

Бровко:

— Ху, обід як зригується!.. А печія пече!.. Хоч водою запить.— Встав, зачепив з «кадушки» багнюки, п’є.— Ху, на зубах як тріщить, та тепла яка!..— Постояв.— Чого ще ця голова хоч болить! — За бушлат, та й собі до Сашка.

Знов ніхто нічого.

— Трінді-рінді! — починає циган на нарах.

— Ну, ти, слиш!..— Сашко до його.— Годі.

Циган:

— Щьо?

— Спать не мєшай.

— А хіба щьо?

— Чорт кучерявий!

— А ти щьо?

— Пішов ти… в закон, вєру!..

Замовк циган.

Сашко:

— Е, чорт дав еті мухі їщо! — Перекидається.

Тихо, сумно в тюрмі. Самих мух тільки й чуть. Захріп дехто, захріп і Сашко. Сплять хлопці, здригуються тільки, як яка вкусить котрого.

— Ти, сволоч чортова! — залунало десь в коридорі.— Я дам тє пєсні пєть.

Лупнув очима Сашко.

— Ху! — тре долонею лоба.— В головє шум какой.— Потягся, сів, чухається.— Ану, де сонце уже? — Зліз до вікна.— Так от… в распро… закон, жість!.. Як високо ще.— Стрибнув з нар, ходить давай. Ходить, переступає Бровка.

— Отуди клешні свої! — огризається на його.— Вори… Только мєсто в тюрмах займаєте… за клунок мукі… Пху!

— Та вже ж… що ж…— бурчить Бровко. Встає, чухається.

— Ху! — потягається циган на нарах.— Щьо так погано! На похмілля неначе. Не треба спать, парінь, удень.

— Ху! — підводиться Омелько.— Якби ж воно чи заграть було в чого, чи що.— Дивиться. Це в тюрмі він, таки в тюрмі!.. І довго це так буде?

Тихо. Бровко розстібає сорочку, дивиться в пазусі кузок.

— Ну, таки ж і сорочка в тебе…— Омелько до його.

Бровко:

— Еге. Воняє тим, що коросту гоять. На коростявому, мабуть, була.

— З барохой я спозналсі, на всьо нада рісковать,— заводить Сашко нишком.

— Стій! — схоплюється циган.— У мене десь угіль був, зментав під кубом.— Витягає з-під віника.— Січас у шашки заграєм.

— Ану, сюди,— Сашко до цигана. Бере вугіль у його, малює чорні п’ятенця на нарах.— А ти, хурделе,— до цигана,— дєлай шашкі із хлєба. Та стань на цинку хто: як ітиме мент до прозурки,—«шоста», скажеш.

— Ану, я дам! Што шоста? — загримів у прозурку діжурний.— Што рісуєш? Подай угіль сюди.

— Де? Який? — здригнувся Сашко. Пустив у рукав.— Смотрітє: нєту.— Показує долоню йому.

— Сволоч чортова! — крикнув діжурний.— Дуріть їщо станеть меня.— Одмикає камеру, увіходить. Струснув Сашка за рукав, випав угіль.— А ето што? У, морда! — Виважив кулак та Сашка по пиці.— Сказано, нідзя ігр, ну і нідзя.— Розітер той угіль чоботом.— Черті. Через їх непріятності только.— Пішов.

 

Лежить Сашко, дивиться на двері сердито-сердито. Такі чорні, в залізі. «Здесь сидел»… надряпано на їх крейдою. Циган сидить біля Сашка, шкуру зашкарублу собі на п’яті обдирає. Бровко об поміст нігтем шкрябає. Омелько нічого. Сидить, голову повісив.

— Ех,— почухався.— Як яка скотина ми.

— Да-а,— обізвався Сашко. Помовчав.— Что ж ето в самом дєлє?.. Как з звєрєм з тобою. Єщо по харє тебя… Ну, ладно. Звєрь, то і звєрь.— Закинув ногу на ногу.

— Ну, гади,— погрозив кулаком,— дайте вийти на волю мені!.. Бєй, рєж, болш нічіво.

— Життя…— позіхнув Омелько.— І то ж… таке…— Чвиркнув на стіну, встав, постояв, ступив далі на нари, у вікно дивиться давай. Так усе йому видно з другого поверху. Огорожа кам’яна ось стоїть унизу. Підгір’ячко он за нею пішло таке кучеряве, зелене. Домок он якийсь стоїть у садочку, одірвався од города, що там десь по той бік тюрми купчиться. Хатки он поміж вишеньками біліють. Долина убік он пішла. Рудочка блищить в очереті, верби зеленіють.

— Ех, воля! — зітхає.

А он лука. Аж он-он мріє під лісом, де так мигтить щось проти сонця в повітрі. Люде так метушаться на їй. Сіно гребуть, в копиці кладуть… жінки, чоловіки. Чухається Омелько.

«Роблять люде,— думає,— дбають собі, а я… ось де… Небагатечко є дома травички, та й та це там, мабуть, не скошена сохне. Що ж бо вдіє там мати… немічна, удова… Як це вона там поживає, сердешна… сама… Плаче, мабуть, голодна, засмучена… А-а!..». Стиснув зубами, сів. Посидів, ліг. Заплющив очі, і ввижається йому: Козолуп Дмитро, клишоногий, високий, в піджаці рипсовому; Сич Яків, очі сірі, рудий, в жильотці синій; стоять перед становим у зборні: «Бунтувавсь, ваше благородіє, пожить землю нашу хотів,— теревенять йому.— Заберіть його, будь ваша милость». У, пики! «Бунтувавсь»… «Заберіть»… Та й походжають це вони дома напиті, наїдені, дивляться, як люде потіють, роблячи їм. Всміхаються це… всміхаються, що їм розкіш така, а йому, Омелькові, його матусі старенькій таке горе, страждання. А-а!.. Що б і робив. Заскреготів зубами, гуцнувся боком об нари, полежав, устав.

— І то ж…— вголос почав.— Мучать тебе. Живим прямо закопують в землю. От, дукарня чортова!.. Їм тільки й жить.

— Хі-хі! — реготить циган.— Допеклі!

— Та ні… Те їм байдуже, що там ти з голоду пухнеш, чи що, а он… «заберіть».

— Да-а,— обізвався Сашко.— Їм тольки й жить.

— Та стану я й дома… Як мені дивиться буде на їх?

— Да,— знов обізвався Сашко. Помовчав.— Вот как я.— Підвівся на лікоть, позирнув до прозурки.— Чи там ніхто не слушаєть?.. Да. Чіво ти будеш дивиться на їх? Вот і я… Служіл я раньше. І очі бувало вилазять, робіш так, а їщо і сякой, і такой; і ругають, і штовхають тєбя, і денег не платять, что слєдуєть. А бил тельонок в отца — і того продалі… Так от! — Схитнув головою.— За то, что лошадь іздохла у ніх, как будто я винен тому. Смотрєл я, смотрєл, далі…— знов позирнув до прозурки,— далі взял, да… проваліл голову одному, другому…— Усміхнувсь.— Встрєтілся потом з человєком однім, по-о-шол гулять в городу.— Подививсь на Омелька.— А что ж?.. Знущаться надо мной будуть оні! — Плюнув, устав.— Н-нєт. І я же, чорт возьмі, что-нібудь да стою. Ех! — Стиснув кулак, вишкірив зуби, ходить по камері.

— Ну я, матері його ніколи,— потягається циган,— щьо-щьо, а в того, щьо оце засипав мене, до цурки заберу скамейки. До-о-брі скамейки у його! Наберу сармаку, парінь.— Помовчав.— А в вас там у селі є добрі скамейки? — почав до Омелька.

— О, чому ні! — той йому.— Там і в тих, що оце й я сиджу через їх…  до-о-брі, як змії.

— От і гаразд,— оскирнувсь циган.— Вийдем на волю, приїду в гості до тебе, раздєлаєм. Ти тябричив скамейки коли?

— Ні,— всміхнувся Омелько.

— Ну, то тепер дурень будеш, як і дивитимешся на їх. Ха-а-рошоє дєло. Стяпав — ньо!.. Па-а-ньос! Тільки здать треба уміть. Ну, та я ось тобі. Давай тільки.

Всміхається Омелько.

Циган:

— Вєрно.— Підвівся.— А щьо ж! Бери в гадів. Сармак буде у тебе — гроші сармак. Будем кубрячіть. І Бровко ось. Я й його зблатував.

— Хе-хе! — реготить Бровко.— Тепер і я, парень, блатний. Поняв діло в тюрмі. А то… Хе-хе!.. Ходжу було, кланяюсь жлобам; дудки тепер… Бери, крадь, болш нічіво.

Сашко:

— Вєрно, хвалю.

— Хе-хе!.. Тоді не кажіть, що тільки місце займаю в тюрмі.

— Только… скокарь как-то тово. Шпалєр у тебя, перо… знаєш, перо что? — до Омелька Сашко.— Нож. Всаділ сукє в бок, как шухар розпочньот, за сармак і до свіданія. А чіво ж!.. Жівут… жіві й ти. Б’ють, бєй і ти. А нєт… не жіві. Свєт уж таков.

Омелько:

— Ну, вже що-що,— почав,— а натичкою й я провалю комусь голову.—Помовчав.— Не побоюсь і гріха.

— Что, что? — Сашко до Омелька. Подививсь на його так грізно, далі: — Пошол ти в свєт!.. От єщо жлоб! В грєх вєруєть он.

— Хе-хе! — реготить Бровко. Підводиться.— То все, парень, жлоби повидумували. Нікакого грєха. Хе-хе! Посидь довше в тюрмі, усьо взнаєш.

Дивиться Омелько.

 

* * *

Червоніють шибки од заходу.

— Становісь на повєрку! — гукає в коридорі діжурний. На сей раз з старшим уже всі надзирателі ходять. Стукають в грати, довбуться в матрацах, сіпають хлопців, рубці щупають їм. Кончилась «повєрка». Порозгортали хлопці матраци, до повірки цього не можна робить, сидять на їх, вечеряють. Скоринки з пайок, такі в попелі, з висівками,— гризуть.

— І то ж… ковбаса,— Сашко до цигана,— шлі за матрацами, он до політікі заглядав у прозурку, не вистрілив хлєба. Вчерась у ніх на свіданії билі, стало бить єсть.

— Вистрілиш чорта, як ось і так по харі заїхав мент.

Бровко:

— Хай ось у неділю… до нас на свіданіє приїде хто, може.

— Какой чорт,— чвиркнув Сашко.— Ось сколько сідім, наєзділі?..— Помовчав.— Та хоть би ко мнє хто прієхал, маруха хоть би… Нікто і глаз не покажет. Ну, суки, вийду, покажу, як по свіданіях єздіть.

Смеркло. На вікні блимає лампочка, засвітив у прозурку діжурний. Блощиці, що вдень по щілинах сиділи, тепер так і ганяють по матрацах, по стінах, по хлопцях. І яких тільки немає: і малі, й великі; і бурі, й червоні. Пухирів уже, пухирів у кожного, неначе кропивою пожалив хто, і на шиї, і скрізь. А таркани пішли шарудіть! Стоноги теж пішли пастись. Сморід, парко.

Ходить Сашко по камері, лається. Омелько закачав рукав, стоїть, чухається. Ті два блощиць давлять. Воняють страх.

— А тсс! — засикав Омелько.

Щось десь, на тім світі неначе, не то заграло, не то заспівало. Скочив Омелько на нари, у вікно прислухаться давай. «Садок вишневий коло хати…» — співають десь там між хатками; так гарно: тоненько й товстенько, видно, хлопці й дівчата. Та й гарно ж… Аж чуб угору стає. А ніч!.. така місячна, тиха… Хатки, вишеньки так он бовваніють у сяйві. І пахне сіном, пахне.

— Ех,— чухається Омелько.— «Вишневий»… «коло хати»… О, вже: «…розмовляла дівчинонька, з козаченьком стоя»…— співають. Справді… Розмовляла… І він ось ще так недавно розмовляв з… Марусиною… З ким це вона тепер розмовляє?.. Мила, люба дівчина, квіточка чорнобровенька!.. Це там біля неї колодка під лісою, помережані тіні розкидала верба, сидять це там: вона у керсеті, хусточкою білою зап’ята, Олена, Палажка, хлопці… розмовляють… А він… Так щось удавило його, і він: «Нащо мені чорні брови, нащо карі очі…» — почав потихеньку і так дрижаче.

— Ти, слиш! — почулось знадвору.— Морда рештанська, чіво у окна? Стрелять буду!

Зіскочив Омелько додолу.

— У, бий, ріж, вєрно!..— прошепотів. Щось загрюкотіло в коридорі, затупало.

— О, рятуйте! — почулось.

— А тсс! — Сашко до хлопців. Підбіг до прозурки.— Когось б’ють уже суки.

— О, о!..— прискає, чуть.

— Б’ють, суки, і рот затуляють.— Побілів Сашко, побілів.

— Ага, отето тібє до окна, до окна!.. Сперечаться з діжурним…— бух, бух! — чується.

— В карцер, в карцер його! — чуть старшого.— До окна нужно єму! Сволоч!.. Да єщо когда повєрка прошла!.. Лежи не шевелісь!

— Та є Бог!.. Де той Бог? — тремтить Бровко.

— Так от… в закон, вєру, в Бога, в Христа!..— скреготить зубами Сашко.

— У, в закон, вєру! — вилаявсь і Омелько вже так. Дрижить увесь, дрижить.— Ну,— скреготить,— коли б на волю, дістаю лів… чи то пак шпалєр, перо і… у!.. гадів. Чи пропадать тоді, то й пропадать: арештант, острожник — однаково.— Почервонів.

Сашко:

— Дай руку, товаріщ.

— «Ой летіла горлиця через са-ад!..» — чується звідтіль, з-за вікна.