Адалари, Крим.

Моря і океани Україніка

Адалари (“Близнята”) — скелі-острови в Гурзуфській бухті Чорного м., на віддалі 400 м від узбережжя Криму. Площа. 0,1 кв. км. Підносяться над рівнем моря на 35—48 м. Складаються з вапняків. Вкриті розрідженими трав’янисто-чагарниковими заростями. На скелях гніздяться численні морські птахи.

Скелі-близнюки біля Гурзуфа
Легенда.

У тих місцях, де нині Гурзуф, в давні часи все було покрито дрімучими лісами. Багато звірів водилося в тих лісах: і ведмеді, і олені, і барси. Люди жили тільки на вершині Ведмідь-гори. Там стояв величний замок. Далеко видно були його високі вежі, ще далі розносилася слава про його власників – князів Петра і Георгія. Вони були близнюки. Їх мати княгиня Олена, вмираючи, заповідала їм жити в мирі і з честю носити батьківські доспіхи. Вічно були брати в походах, на полюванні. Мало жили в замку вони, а коли бували там – від підніжжя і до вершини дзвеніла гора музикою. Моряки, яким траплялося в ті ночі плисти повз Ведмідь-гору, лякалися заграви на небі від вогнів багать і смоляних бочок…

Жили брати дружно, в бою поряд билися, захищаючи один одного. Де меч одного хибитиме, там меч іншого влучить.

Багато вірних слуг було у молодих князів, але вірніше за всіх служив їм старий Німфоліс. Страшний вигляд мав він: борода зелена, руки довгі, до колін; очі суворі, спідлоба дивляться. А ударить він палицею – сотні ворогів падають. Свисне старий – трава до землі пригинається, море брижами покривається. Любили князі Німфоліса. У всьому слухалися його.

Пройшов не один рік від дня смерті княгині Олени. Змужніли князі, красивіше за їх по всьому Черномор’ї нікого не було. Кучері до плечей, очі, немов вугілля що горить; глянуть ласкаво, неначе ощасливлять навік, грізно глянуть – затремтиш. Стрункі, сміливі, з гордим поглядом, зі сміливою ходою, – вони були улюбленцями народу і грозою ворогів.

Одного разу в темної ночі стукотить до братів старий Німфоліс. Встають брати і питають: – Що тобі треба, шановний?

– Я прийшов з вами попрощатися. Йду. Не умовляйте мене, на те не моя воля. А на прощанні даю вам по подарунку. Ви осягнете таємницю живого, дізнаєтеся, як влаштовано світ і з чого він складається. Але пам’ятайте: ніколи не користуйтеся цим даром з корисливою метою, для якого б те не було насильства, нехай він служить вам тільки для радості пізнання.

Поставив він на стіл дві перламутрових скриньки і зник. Кинулися брати до скриньок, відкрили їх. Знайшли в одному кістяний жезл з написом: “Підніми його – і розступиться море, опусти його – дізнаєшся про все, що є в пучині”, а в іншій скриньці – два срібних крила, також з написом: “Прив’яжи їх – і понесуть тебе, куди захочеш, дізнаєшся там все, що побажаєш”.

Раді були брати чарівним подарункам, але ще більше шкода було Німфоліса. Однак нічого не поробиш. Пожурились брати і стали жити, не раз згадуючи, як приходив до них сумний Німфоліс в своєї останньої ночі. Обривалася тоді музика, стихали веселощі в залах замку, захмарювалися тугою обличчя братів.

Притупився смуток, ще цікавіше зажили брати, час побіг ще швидше. Як задумають брати, рвонеться один в блакитну височінь, а інший по таємничому дну моря з жезлом піде, вражаючи морських чудовиськ твердою рукою, яка ніколи не тремтіла. Вражалися гості чудовим розповідям Георгія про далекі країни, здригалися самі хоробрі побачивши страшних опудал Петра.

Але ось почули брати, що в далекому славному місті на швидкій ріці є у князя дві сестри, дівчата-близнюки, як і самі брати. Говорили, що сестри – красуні відмінні, такі стрункі, що коли йдуть, неначе корабель по тихому морю пливе, такі сміливі, що гордий погляд своїх блакитних очей ні перед ким не опускають.

Братам би прийти з миром так ласкою, заслужити привітністю любов і повагу, показати себе у всій душевній красі, а вони по-іншому зробили, по-поганому.

Налетіли на далеке славне місто, жителів побили, сестер-красунь силою взяли. А силою взяте – не любов’ю взяте. Насильство і любов ніколи не уживуться. І хоч з’явилися жінки в замку братів, не змінилося в їх житті нічого. Орли зустріли орлиць! Не захотіли горді сестри прийняти братів, відкинули їх любов, яку не хотіли подарувати їм в неволі. Якби в піднебессі, парячи в неозорому просторі, знайшли б вони одне одне… А в клітці тісній, стальними лозинами перевитої, омертвіла душа у сестер і нічого в ній не залишилося, крім презирства і ненависті до братів.

Мерзнули серця братів від болю. І захотіли вони будь-якою ціною купити любов сестер. Приходять до них і кажуть:

– Не примушуйте нас горювати, не мучте нас… Скажіть, що хочете ви за свою любов?

Гордо відвернулися від них сестри, довго мовчали, одна, з вигляду старший, сказала, не дивлячись:

– Свободу раніше дайте нам. А потім будемо говорити як рівні з рівними. Переглянулися брати і похитнули головами. – Ні!

Чого тільки не робили молоді князі, щоб примусити посміхнутися красунь-сестер. Вони як і раніше були холодні і мовчазні, немов камені на дні морському.

Затужили брати. Думали в кривавих битвах забути про дівчат – не допомогло: як шпичка залізна, стирчить в серці знехтувана любов. Думали в пиятиках згасити тугу – не згасили. Перед очима стоять красуні, як судді дивляться на братів. Говорить брат брату:

– Можливо, скажемо їм про наші скриньки, про жезл і крила? Вони дізнаються, хто ми з тобою, і допустять нас в свої серця. Погодився брат і додав:

– Скажи їм, ми владні піднятися до самого сонця і їх підняти туди, ми можемо опуститися в глибини моря і їх принадити за собою.

Так і зробив брат. Одна сестра неначе зацікавилася.

– До самого сонця? І в саму глибінь морську? Дивовижно, якщо правда це. Інша також подивилася на князя. Всю ніч не спали брати. Вони пам’ятали заповіт Німфоліса, який попереджав їх, щоб не користувалися вони чарівними предметами з корисливою метою. І тихо міркували, як віднесеться до їх вчинку старий слуга. – Він нас не засудить, – сказав Георгій. – Адже він, напевно, знає, як важко нам живеться і як потрібна нам дружба цих жінок. Ні, не ради користі, а ради щастя і спокою вирішуємо ми показати те, що приховано від очей людських.

На другий день підв’язав Георгій коневі крила, сіли на коня брати з сестрами і піднялися угору. Не одну хмару вони зачепили, не одна блискавка проносилася мимо них на землю, а все вище підіймалися зухвалі. До вечора, немов гора алмазів, засвітилися перед ними сонячні чертоги і блиснув на людей, обпалюючи, сонячний промінь. Пролунав голос старого Німфоліса: – Назад!

Затремтів Георгій, поблід в перший раз в житті і повернув коня. Немов вихор мчали вони вниз. Дух зайнявся у сестер, закрилися блакитні очі, без свідомості опустив їх на землю Георгій. Але прокинулися вони і заговорили глузливо і зухвало:

– Не підняв нас до сонця, біг, як боязкий заєць. Як жінка слаба, поступив. Негідні ні ти, ні брат твій нашої любові. Ось підемо ми в море, опустимося в пучину і знову не дійдемо ми до кінця, не побачимо царя морського.

Перекосило образою обличчя Георгія, гнівно глянули чорні очі, жахливо загримів його важкий меч об вимощену кам’яними плитами підлогу. Але нічого не сказав князь, гордо вийшов з покою.

Затуманився Петро. Задумався про завтрашній день, про життя, яке було і яка буде, нахмурив брови…

На другий день запріг Петро в колісницю коней і повіз сестер і брата до бурхливого моря. Підняв жезл, розступилася пучина, і понеслися вони по дну углиб, де чудовий височів палац. Недалеко ще від’їхали від берега, як з’явився до Петра незримий для красунь Німфоліс в зеленому плащі і сказав: – Петро, з нечистим задумом опустився ти в глибину. Наказую тобі повернутися, якщо не хочеш загинути сам і погубити всіх.

Нічого не відповів Петро, хльостав швидких коней. Сестри сміялися всю дорогу. І вирішилися брати: їдемо далі. Разгнівався цар пучини, гримнув тризубцем один раз – і убив братів, гримнув другий – і убив сестер. Але не загинули вони. Сплили їх тіла, сполучилися навіки в камені.

І люди побачили в морі скелі-близнюки Адалари. Розповідають ці скелі про те, як скорботно кінчаються спроби взяти що-небудь силою від душі людської.

Залишити відповідь